Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

яку Пастушок, пританцьовуючи, вивів несподівано високим і чистим голосом:

      – Нет, я, барин, не боюся,

      Мне не страшно быть с тобой.

      Говорить лишь я стыжуся

      С деревенской простотой.

      Тапашов-Доктор погладив лапиською Пастушка-дівицю по шиї і промурмотів, милуючись:

      – Да, красоточка, к лицу

      Тебе сарафанчик.

      Покажи-ка ты старцу

      Тайный в нём карманчик.

      Ще один ґудзик вискочив із петельки натільної сорочки Пастушка, і його голос набрав обертонів інтимності й чутливого придиху:

      – Красотою мне не льстили;

      В сарафане я – коза;

      А за глазки так хвалили

      И в глаза, и за глаза…

      І Пастушок неначе обійняв поглядом старого шкарабана Тапашова. Той не втерпів і розколовся, випав із ролі й реготнув.

      Служиві в чорних масках, що дедалі прибували з сусідніх казарм, пирснули сміхом, неначе один здоровезний чолов’яга. Почулося улюлюкання, сміх. Дехто почав виходити.

      І, щоб урятувати водевіль, Шевченко взамін «Япурая» утнув веселий казахський танець «Айголек».[6]

      Тапашов-доктор стрепенувся і заговорив, як міг, замість віршів прозою:

      – І з такими большімі глазами, невже ти любіш свого задріпаного жениха?

      – Аякже, я для нєво шо хошь сдєлаю! Ось захочу і роздінусь! – підхопив Тапашова Пастушок і скинув із себе сарафан, лишаючись у спідньому.

      Одна з потіпах, замотана в простирадло, вибігла скоренько до артистів і схопила свій сарафан. Коли ж тікала назад на нари, простирадло ненароком впало, оголюючи її сідницю.

      Казарма загула гоготанням. А Пастушок заходився танцювати казахський хоровод «Айголек», затягуючи до кола всіх «акторів»…

      …Веселі звуки хороводу прокочувалися темними переходами між казармами і, віднесені гарячими протягами, закручувалися вихорами пилюки в синьо-червоних відблисках вітражних вікон каплиці. Серед інших похмурих приміщень Новопетровської фортеці її призначення було найцинічнішим – у ній відспівували страчених, закатованих і небіжчиків-солдатів. На плескатий камінний одр сіялася пилюка. Біля нього стояв поручник фон Ферт і обмахував себе японським віялом. Йому після холодного Санкт-Петербурга було загаряче в пустелі. Він розглядав під стінами каплиці хрести з піщанику, на яких були викарбувані прізвища й дати народження без дат смерті, і кривився від пилюки, що кружляла в тьмяних променях і залазила скрізь.

      На найближчій до нього хрестовині добре прочитувався напис: «Под сим хрестом почилъ Рабъ Божій ПЁТР НИКОЛАЕВИЧ ТАПАШОВЪ. Царство ему небѣсное. 3 сѣнтября 1805 – …»

      – И много у вас таких, которые готовят себе кресты при жизни? – запитав поручник розжалуваного в унтери писаря Пєтрова, що принишк за його спиною, як тінь.

      – Хватает, господин поручик. Тут, на Мангышлаке, к смерти не привыкать, – косячись убік, відказав Пєтров.

      – А вы? –

6

Айголек – хоровод, танець місяця (казах.).