Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

что ему становится особенно больно, когда он читает свои стихи. И я часто эту боль не понимаю… Я ведь в малороссийском… okunnig… знаете… – вставила слово шведською, не в змозі віднайти російський відповідник.

      – Невежда, – Усков переклав російською.

      Агата знесилено схилилася над білим обрусом. Її пальці мимовільно намацали ледь відчутний рубчик у візерунку матерії.

      – Видите, даже это ваше простое словко не могу запомнить, – скрушно пролепетала.

      – Вряд ли ваше незнание украинского – причина его исчезновения, – дозволив собі іронію Усков.

      Зосереджені на своєму, Ускови й не зауважили, як у відчинені двері їдальні прошмигнула чиясь маленька тінь. Тільки коли Усков відчув, як хтось верткий наступив йому на чобіт під столом, він розплився в блаженній усмішці.

      Щось торкнулося Агатиної ноги, і вона здригнулася. Зиркнула на чоловіка, який невідомо чого пускав смішки, і, показуючи очима вниз під стіл, давав зрозуміти дружині, щоб вона прикидалася, ніби нічого не помічає. Ускова збагнула в чім річ і вчасно встигла напустити безжурну міну, бо якраз з-під столу вискочила з риканням їхня чотирирічна донька Наташа. Вона ревла немилосердно, уподібнюючись верблюду, який горбився, витягаючи вперед шию, і бився ногами. Ще трохи – і Наташин верблюд готовий був плюнути.

      Батьки дружно посхоплювалися зі стільців, а жінка ще й сховалася за чоловіка, щоб захистив від оскаженілої тварини.

      – Åh, vem är det?…[8] Да это зверь лютый?! Спасите! – зойкнула Ускова.

      Іраклій Олександрович витягнув люльку з рота, наставив її чубуком на верблюда і клацнув язиком, імітуючи постріл. Наташа-верблюд здригнулася від уявної кулі, що влучила в неї, впала і засмикала ногами. Вона вже бачила, як офіцери вбивали джейранів і сайгаків, тому й подумала, що так само мав би сіпатися і верблюд, якого поцілила куля. Ускову найменше подобалася ця фаза завмирання, яку зображала його донька. Він хутко нахилився, згріб малу в обійми та всадовив собі на руку. Ната була задоволена. А батьки вперше за цей день замирилися.

      – Это кто был, Ната?! – спитав тато доньку й поцілував у щічку.

      – Верблюд! – сказала мала.

      Ускова підійшла збоку й погладила доньці коротке волосся. Стрижена під хлопчика, Наташа всіх вражала не по-діточому мудрим поглядом. Допитливість дівчинки приваблювала багатьох. І хоч маленя потішно шепелявило, виговорюючись у чотири рочки, та в інтонації вже вчувався розум і цікавість.

      – А ведь сколько тут живем, а фельдфебель верблюда с плаца отогнать никак не может! – тереблячи русявий йоржик доньки, сказала Ускова.

      Наташа несподівано схопила мамину руку, притримала рухливі пальці й, делікатно прибираючи їх із голови, відповіла:

      – Вашьши пальтсы мешьшают моим мышьлям.

      І, сконцентрувавшись на думці, Ната з усією серйозністю звернулася до тата:

      – Отетьс, вы умеете говорить правду?

      Питання було настільки несподіваним, що комендант про всяк випадок вирішив віджартуватися:

      – До некоторых пор.

      – До

8

Хто це? (швед.)