Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

укріпленням.

      – Позвольте, господин поручик! Тюрьма – это моя парафия! – запротестував Мєшков і рушив за Фертом і Косарєвим.

      – Тюрьма – ваша, а моя – всё Новопетровское, – відрізав поручник.

      Та Мєшков ніяк не вгамовувався і тільки відкрив було рота, щоб сперечатися далі, як Косарєв притримав його за лікоть:

      – Ты всё проспал, Миша… Побудь здесь. Если надо, мы тебя позовём.

      І Мєшков спинився, отетеріло глипаючи на капітана, котрий ішов униз перед поручником видовбаними в піщанику сходами, вказуючи молодшому за званням дорогу.

      Коли тунель повернув двічі ліворуч, Косарєв тихо й категорично заявив:

      – Это всё. Больше в карцере я прятать его не могу. Комендант Усков его ищет. И по голове ваши зря его ударили.

      – Ударили? Разве… Что-то не припомню, – байдужливо відповів Ферт.

      – Милостивый государь! Ваши опричники так его отделали, что он теперь только стихами разговаривает, по-малоросски! – обурювався капітан.

      Здалеку, з глибин підземних лабіринтів, до них долинав незрозумілий гугіт, не схожий на ревіння пилової бурі. І що глибше вони спускалися, то чіткіше те гуготіння виокремлювалося в слова:

      – …Нехристияни!

      Чи не між вами ж я, погані,

      Так опоганивсь, що й не знать,

      Чи й був я чистим коли-небудь…

      – Это он? – призупинився на мить Ферт.

      – А кто же ещё может тут так орать? – лютився позад нього Косарєв.

      – Etwas zu einfach,[9] – кинув поручник і знову рушив.

      – Что? – не зрозумів німецької Косарєв.

      – Он в бреду? Или намеренно декламирует? – спитав, не вшановуючи капітана відповіддю, Ферт.

      – Его не разберёшь. Он тот ещё артист!

      Вірші не стихали. Однак що ближче підходили до Шевченкової камери, то очевидніше було, що вірші читалися тихо. Луна відбивалася в лабіринті коридорів, тим самим посилюючи їх:

      – …Бо ви мене з святого неба

      Взяли між себе – і писать

      Погані вірші научили…

      – Und das ist schon interessant,[10] – і Ферт підняв угору пальця і задеригував у такт Шевченкового вірша.

      – Что-то я вас не пойму! – дратувався, ідучи позад нього, Косарєв.

      Вони саме проходили тортурню, по ланцюгах якої шнирили пацюки, а беззубий профос у чалмі й рудому від крові фартусі змивав шваброю волосся у великий отвір у камінній долівці.

      – Это неважно.

      – Как вас понимать?!

      – Вам важно помнить государев указ, что все чиновники независимо от ранга и департамента должны содействовать третьему отделению… То есть мне… – і Ферт виразно зиркнув на профоса.

      Той у відповідь заперечливо похитав головою.

      – Да я Мешкову, чтоб он донос смастерил, тысячу рублей отвалил! – випалив, не зважаючи на присутність профоса, Косарєв.

      Ферт пирхнув і вже біля дверей Шевченкової камери стримано виправив капітана:

      – Вернул.

      – Что?… Как вы сказали? – сторопів Косарєв.

      – Я сказал, что об игре на носок,

9

Щось дуже прямолінійно (нім.).

10

А це вже цікаво (нім.).