Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

лютує. Тяжко, брате,

      Людей на старість розпізнати.

      А ще гірше ззамо[ло]ду

      Гадину кохати.

      Очарує зміїними

      Карими очима…

      А пек тобі, забув, дурню,

      Що смерть за плечима.

      До стебля все погоріло,

      І діти згоріли,

      А сусіди, і багаті

      І вбогі, раділи.

      Багатії, бач, раділи,

      Що багатше стали,

      А вбогії тому раді,

      Що з ними зрівнялись!

      Посходились жалкувати,

      Жалю завдавати.

      «Шкода, шкода! Якби знаття,

      Копійчину б дбати,

      То все б таки не так воно…

      А що пак, Максиме!

      (Бо його Максимом звали.)

      Попродай скотину

      Та ходи до мене в найми,

      Що буде, те й буде.

      Будем знов чумакувати,

      Поки вийдем в люде,

      А там знову…» Подякував

      Максим за пораду.

      «Побачу ще, як там буде;

      Коли не дам ради,

      То тойді вже, певне, треба

      Іти в найми знову…

      Де-то моя Катерина,

      Моя чорноброва!…

      Вона мене все радила,

      І тепер порадить!…»

      Та останняя ся рада

      Навіки завадить.

      Воли твої і корови

      Разом поздихали,

      А Катруся з москалями

      Десь помандрувала!

      Тепер отак пиши, небоже.

      Максим подумав, пожурився;

      А потім Богу помолився,

      Промовив двічі: — Боже! Боже! —

      Та й більш нічого.

      Од цариці

      Прийшов указ лоби голить.

      «Не дав вдовиці утопиться,

      Не дам же й з торбою ходить.» —

      Сказав Максим, і ґрунт покинув.

      Бо вдовиного, бачиш, сина

      В прийом громада повезла.

      Такі-то темнії діла

      Творяться нишком на сім світі!

      А вас, письменних, треба б бити,

      Щоб не кричали: «Ах! Аллах!

      Не варт, не варт на світі жити!»

      А чом пак темні не кричать?

      2

      Хіба ж живуть вони? І знають,

      Як ви сказали, благодать,

      Любов?…

      1

      Що, що? Недочуваю…

      2

      Вони, кажу вам, прозябають.

      Або, по-вашому, ростуть,

      Як та капуста на городі.

      1

      Отак по-вашому! Ну, годі ж,

      Нехай собі і не живуть…

      А все скажу-таки як хочеш.

      А ви їм жить не даєте,

      Бо ви для себе живете,

      Заплющивши письменні очі.

      2

      Отже, як будем так писать,

      То ми й до вечора не кончим.

      Ну, де той безталанний зять?

      Вернувсь вдовиченко додому,

      А зять пішов у москалі.

      Не жаль було його нікому,

      Та ще й сміялись у селі!

      Отже, далебі, не знаю,

      Чи вона верталась,