Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

п’яний старець торбинки.

      А он старе Монастирище,

      Колись козацькеє село,

      Чи те воно тойді було?…

      Та все пішло ц[арям] на грище:

      І Запорожжя, і село…

      І монастир святий, скарбниця, —

      Все, все неситі рознесли!…

      А ви? ви, гори, оддали!!…

      Бодай ніколи не дивиться

      На вас, проклятії!! Ні, ні…

      Не ви прокляті… а гетьмани,

      Усобники, ляхи погані!!…

      Простіть, високії, мені!

      Високії! і голубії!

      Найкращі в світі! Найсвятії!

      Простіть!… Я Богу помолюсь…

      Я так її, я так люблю

      Мою Україну убогу,

      Що проклену святого Бога,

      За неї душу погублю!

      Над Трахтемировим високо

      На кручі, ніби сирота

      Прийшла топитися… в глибокім,

      В Дніпрі широкому… отак

      Стоїть одним-одна хатина…

      З хатини видно Україну

      І всю Гетьманщину кругом.

      Під хатою дідусь сивенький

      Сидить, а сонечко низенько

      Уже спустилось над Дніпром.

      Сидить, і дивиться, і дума,

      А сльози капають… «Гай-гай!… —

      Старий промовив. — Недоуми!

      Занапастили Божий рай!…

      Гетьманщина!!…» І думнеє

      Чоло похмаріло…

      Мабуть, щось тяжке, тяжкеє

      Вимовить хотілось.

      Та не вимовив…

      ………………………………………….

      «Блукав я по світу чимало,

      Носив і свиту і жупан…

      Нащо вже лихо за Уралом

      Отим киргизам, отже, й там,

      Єй же богу, лучше жити,

      Ніж нам на Украйні.

      А може, тим, що киргизи

      Ще не християни?…

      Наробив ти, Христе, лиха!

      А переіначив?!

      Людей Божих?! Котилися

      І наші козачі

      Дурні голови за правду,

      За віру Христову,

      Упивались і чужої

      І своєї крові!…

      А получшали?… Ба де то!

      Ще гіршими стали,

      Без ножа і автодафе

      Людей закували

      Та й мордують… Ой, ой, пани,

      Пани-християне!…»

      Затих мій сивий, битий тугою,

      Поник старою буй-головою.

      Вечернє сонечко гай золотило,

      Дніпро і поле золотом крило,

      Собор Мазепин сяє, біліє,

      Батька Богдана могила мріє,

      Київським шляхом верби похилі

      Трибратні давні могили вкрили.

      З Трубайлом Альта меж осокою

      Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.

      І все те, все те радує очі,

      А серце плаче, глянуть не хоче!

      Попрощалось ясне сонце

      З чорною землею,

      Виступає круглий місяць

      З сестрою зорею,

      Виступають із-за хмари,

      Хмари звеселіли…

      А старий мій подивився,

      Сльози покотились…

      «Молюсь тобі, Боже милий,

      Господи