Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

з діброви, мов дива,

      У поле тихо одхожають.

      І пугач пуга, і сова

      З-під стріхи в поле вилітає,

      А жаби крякають, гудуть.

      Дивітесь, очі молодії,

      Як зорі Божії встають,

      Як сходить місяць, червоніє…

      Дивітеся, поки вас гріє,

      А зорі спати не дають.

      Головою молодою

      На руки схилилась,

      До півночі невесела

      На зорі дивилась

      Княжна моя. Дивилася…

      Та й плакати стала.

      Може, серце яке лихо

      Тихо прошептало?

      Та байдуже. Поплакала

      Трошки, усміхнулась,

      Помолилась та й спать лягла.

      І тихо заснула.

      В гаю все покотом лежало —

      Пляшки і гості, де що впало,

      Там і осталось. Сам не впав,

      Остатню каплю допивав.

      Та й ту допив. Встає, не пада,

      Іде в покої… Скверний гаде!

      Куда ти лізеш? Схаменись!

      Не схаменувся, ключ виймає,

      Прийшов, і двері одмикає,

      І лізе до дочки. Прокиньсь!

      Прокинься, чистая! Схопись,

      Убий гадюку, покусає!

      Убий, і Бог не покарає!

      Як тая Ченчіо колись

      Убила батька кардинала

      І Саваофа не злякалась.

      Ні, не прокинулася, спить,

      А Бог хоч бачить, та мовчить,

      Гріхам великим потурає.

      Не чуть нічого. Час минає.

      А потім крик, а потім ґвалт,

      І плач почули із палат —

      Почули сови. Потім знову

      Не чуть нічого. І в той час

      Скирти і клуня зайнялись,

      І зорі зникли. Хоч би слово,

      Хоч би де голос обізвавсь.

      Пани в гаю не ворушились,

      А люде збіглись та дивились,

      Як дим до неба підіймавсь.

      Прокинулись вранці гості.

      Аж бачать, що лихо,

      Покинули свого князя

      Та любо та тихо.

      Так і ми його покинем,

      Так і Бог покине.

      Тебе тілько не покине

      Лихая година,

      Княжно моя безталанна,

      Знівечений цвіте.

      Ти ще будеш покутовать

      Гріхи на сім світі,

      Гріхи батькові. О, доле!

      Лукавая доле!

      Покинь її хоть на старість,

      Хоть на чужім полі

      На безлюдді. Не покинеш,

      Поведеш до краю,

      До самої домовини,

      Сама й поховаєш.

      В селі не бачили й не чули,

      Де вона поділась.

      Думали, на пожарищі

      Небога згоріла.

      Стоїть село. Невесело

      На горі палати

      Почорніли. Князь хиріє,

      Нездужає встати,

      А підвести нема кому,

      Ніхто й не загляне

      До грішного болящого

      В будинки погані.

      Люде трохи очуняли,

      Господа благають,

      Щоб княжна до їх вернулась.

      А її немає

      І не буде вже, святої…