Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

згадував літа лихії,

      Погані, давнії літа,

      Тойді повісили Христа,

      Й тепер не втік би син Марії!

      Нігде невесело мені,

      Та, мабуть, весело й не буде

      І на Украй[ні], добрі люде,

      Отже таки й на чужині.

      Хотілося б… Та й то для того,

      Щоб не робили москалі

      Труни із дерева чужого

      Або хоч крихотку землі

      Із-за Дніпра мого святого

      Святії вітри принесли,

      Та й більш нічого. Так-то, люде,

      Хотілося б. Та що й гадать…

      Нащо вже й Бога турбовать,

      Коли по-нашому не буде.

      * * *

      Не спалося, а ніч, як море.

      (Хоч діялось не восени,

      Так у неволі.) До стіни

      Не заговориш ні про горе,

      Ні про младенческие сны.

      Верчуся, світу дожидаю,

      А за дверима про своє

      Солдатськеє нежитіє

      Два часовії розмовляють.

      1

      Така ухабиста собой,

      И меньше белой не дарила.

      А барин бедненькой такой.

      Меня-то, слышь, и подсмотрили,

      Свезли в Калугу и забрили.

      Так вот те случай-то какой!

      2

      А я… аж страшно, як згадаю.

      Я сам пішов у москалі;

      Таки ж у нашому селі

      Назнав я дівчину… Вчащаю

      І матір удову єднаю.

      Так пан заклятий не дає.

      «Мала, — каже, — нехай дождуся».

      І, знай, вчащаю до Ганнусі.

      На той рік знову за своє;

      Пішов я з матір’ю просити.

      «Шкода, — каже, — і не проси.

      П’ятсот, — каже, — коли даси,

      Бери хоч зараз…» Що робити!

      Головко бідна! Позичать?

      Та хто таку позичить силу?

      Пішов я, брате, зароблять.

      І де вже ноги не носили,

      Поки ті гроші заробив.

      Я годів зо два проходив

      По Чорноморії, по Дону…

      І подарунків накупив

      Найдорогіших… От вертаюсь

      В село до дівчини вночі —

      Аж тілько мати на печі,

      Та й та, сердешна, умирає,

      А хата пусткою гниє.

      Я викресав огню, до неї…

      Од неї пахне вже землею,

      Уже й мене не пізнає!

      Я до попа та до сусіди,

      Привів попа, та не застав —

      Вона вже вмерла. Нема й сліду

      Моєї Ганни. Я спитав

      Таки сусіду про Ганнусю.

      «Хіба ти й досі ще не знаєш?

      Ганнуся на Сибір пішла.

      До панича, бачиш, ходила,

      Поки дитину привела

      Та у криниці й затопила».

      Неначе згага запекла.

      Я ледве-ледве вийшов з хати,

      Ще не світало. Я в палати

      Пішов з ножем, не чув землі…

      Аж панича вже одвезли

      У школу в Київ. От як, брате!

      Осталися і батько й мати,

      А я пішов у москалі.

      І досі страшно, як згадаю.

      Хотів палати запалить