Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

      Хоть годочок, хоть часочок

      На світ подивитись.

      Не довелось, а все було,

      Всього понадбала

      Стара мати. Саму тебе

      Мов намалювала,

      Хоч молись перед тобою,

      Мов перед святою…

      Красо моя молодая,

      Горенько з тобою!

      Жить би, жить та славить Бога

      І добро творити,

      Та Божою красотою

      Людей веселити.

      Так же ні. А молодії

      Та карії очі

      Щоб марніли в самотині…

      Може, Бог так хоче?

      Боже! Боже! Даєш волю

      І розум на світі,

      Красу даєш, серце чисте…

      Та не даєш жити.

      Не даєш на рай веселий,

      На світ твій великий

      Надивитись, намолитись

      І заснуть навіки.

      Невесело на світі жить,

      Коли нема кого любить.

      Отак і їй, одній-єдиній,

      Ще молодій моїй княгині,

      Красу і серце засушить

      І марне згинуть в самотині.

      Аж страшно!… А вона молилась

      І жить у Господа просилась,

      Бо буде вже кого любить.

      Вона вже матір’ю ходила,

      Уже пишалась і любила

      Своє дитя. І дав дожить

      Господь їй радості на світі.

      Узріть його, поціловать

      Своє єдинеє дитя,

      І перший крик його почути…

      Ох, діти! Діти! Діти!

      Велика Божа благодать!

      Сльози висохли, пропали,

      Сонце просіяло.

      І княгиня з дитиною

      Не тією стала.

      Ніби на світ народилась —

      Гралась, веселилась…

      І княжні своїй маленькій

      Сорочечки шила.

      І маленькі рукавчата

      Шовком вишивала,

      І купала, й колихала,

      Сама й годувала.

      Бо княгині тілько вміють

      Привести дитину.

      А годувать та доглядать

      Не вміють княгині.

      А потім оха: — Забуває

      Мене мій Поль або Філат! —

      За що ж воно тебе згадає?

      За те, хіба, що привела?

      А моя свою дитину

      Сама доглядала.

      А п’яного свого князя

      І не допускала.

      Мов яблучко у садочку,

      Кохалась дитина.

      І говорить уже стало,

      І вчила княгиня

      Тілько «мамо» вимовляти,

      А «тато» не вчила…

      І книжечок з кунштиками

      В Ромні накупила.

      Забавляла, розмовляла,

      І Богу молитись,

      І азбуку по кунштиках

      Заходилась вчити.

      І що Божий день купала,

      Рано спати клала

      І пилиночки на неї

      Впасти не давала.

      І всю ніченьку над нею

      Витала, не спала.

      Надивлялась, любувалась

      Княжною своєю…

      І жениха їй єднала,

      І раділа з нею,

      І плакала; довгі коси

      Уже розплітала

      І,