Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

      І прехорошая собою.

      На сонці дуже запеклась,

      Та й занедужала. Лежала

      Недовго щось, седмиці з три,

      І все до крихти розказала…

      Мені і Ксенії-сестрі.

      І вмерла в нас. І де ходила,

      В яких-то праведних містах!

      А в нас, сердешна, опочила.

      Оце її свята могила…

      Ще не поставили хреста».

      МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

      Я. Кухаренку

      — Не варт, єй-богу, жить на світі!…

      — То йди топись! — А жінка! Діти?

      — Ото ж то, бачиш, не бреши!

      А сядь лишень та напиши

      Оцю бувальщину… То, може,

      Інако скажете, небоже.

      Пиши отак: було

      Село.

      Та щоб не лізти на чужину,

      Пиши: у нас на Україні.

      А в тім селі вдова жила,

      А у вдови дочка була

      І син-семиліток.

      Добро, мавши діток

      У розкоші, хвалиш Бога…

      А вдові убогій,

      Мабуть, не до його,

      Бо залили за шкуру сала,

      Трохи не пропала.

      Думала — в черниці

      Або йти топиться,

      Так жаль маленьких діток стало!

      Звичайне, мати, що й казать!

      Та, може, снився-таки й зять,

      Бо вже Катруся підростала.

      Чи вже ж їй вік продівувать,

      Зносити брівоньки нізащо?…

      Ні, дівонька вона не та!

      Таки ж у тім селі, трудящий

      (Бо всюди сироти — ледащо)

      У наймах виріс сирота,

      Неначе батькова дитина!

      То сяк, то так

      Придбав сірома грошенят,

      Одежу справив, жупанину,

      Та ні відсіль і ні відтіль

      На ту сирітську копійчину

      Купив садочок і хатину,

      Подякував за хліб, за сіль

      І за науку добрим людям

      Та до вдовівни навпростець

      Шелесть за рушниками!

      Не торгувались з старостами

      (Як те буває меж панами),

      Не торгувавсь і панотець

      Усім на диво та на чудо!

      За три копи звінчав у будень…

      Просохли очі у вдови.

      Отак-то, друже мій, живи,

      То й весело на світі буде.

      І буде варт на світі жить,

      Як матимеш кого любить.

      Хоть кажуть от ще що, небоже:

      Себе люби, то й Бог поможе.

      А доведеться умирать?

      Здихать над грішми? Ні, небоже!

      Любов — Господня благодать!

      Люби ж, мій друже, жінку, діток;

      Діли з убогим заробіток,

      То легше буде й зароблять.

      Одружились небожата.

      Дивувались люде,

      Як то вони, ті сироти,

      Жить на світі будуть?

      Минає рік, минув другий,

      Знову дивувались,

      Де в тих сиріт безталанних

      Добро теє бралось?

      І в коморі і надворі,

      На току й на ниві,

      І діточки як квіточки,

      Й