Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

Бог зглянувсь на ті сльози,

      Пречистії сльози!

      Побив Петра, побив ката

      На наглій дорозі.

      Вернулися запорожці,

      Принесли з собою

      В Гетьманщину той чудовний

      Образ Пресвятої.

      Поставили в Іржавиці

      В мурованім храмі.

      Отам вона й досі плаче

      Та за козаками.

      КНЯЖНА

Поема

      Зоре моя вечірняя,

      Зійди над горою,

      Поговорим тихесенько

      В неволі з тобою.

      Розкажи, як за горою

      Сонечко сідає,

      Як у Дніпра веселочка

      Воду позичає.

      Як широка сокорина

      Віти розпустила…

      А над самою водою

      Верба похилилась;

      Аж по воді розіслала

      Зеленії віти,

      А на вітах гойдаються

      Нехрещені діти.

      Як у полі на могилі

      Вовкулак ночує,

      А сич в лісі та на стрісі

      Недолю віщує.

      Як сон-трава при долині

      Вночі розцвітає…

      А про людей… Та нехай їм.

      Я їх, добрих, знаю.

      Добре знаю. Зоре моя!

      Мій друже єдиний!

      І хто знає, що діється

      В нас на Україні?

      А я знаю. І розкажу

      Тобі; й спать не ляжу.

      А ти завтра тихесенько

      Богові розкажеш.

      Село! І серце одпочине:

      Село на нашій Україні —

      Неначе писанка, село.

      Зеленим гаєм поросло.

      Цвітуть сади, біліють хати,

      А на горі стоять палати,

      Неначе диво. А кругом

      Широколистії тополі,

      А там і ліс, і ліс, і поле,

      І сині гори за Дніпром.

      Сам Бог витає над селом.

      Село! Село! Веселі хати!

      Веселі здалека палати,

      Бодай ви терном поросли!

      Щоб люди й сліду не найшли,

      Щоб і не знали, де й шукати.

      В тому Господньому селі,

      На нашій славній Україні,

      Не знаю, де вони взялись, —

      Приблуда князь. Була й княгиня.

      Ще молоді собі були,

      Жили самі. Були багаті,

      Високі на горі палати,

      Чималий у яру ставок,

      Зелений по горі садок,

      І верби, і тополі,

      І вітряки на полі,

      І долом геть собі село

      Понад водою простяглось.

      Колись там весело було.

      Бувало, літом і зимою

      Музика тне, вино рікою

      Гостей неситих налива…

      А князь аж синій похожає,

      Та сам несмілих наливає,

      Та ще й покрикує «віват!».

      Гуляє князь, гуляють гості;

      І покотились на помості…

      А завтра знову ожива,

      І знову п’є, і знов гуляє,

      І так за днями день минає,

      Мужицькі душі аж пищать.

      Судовики благають Бога…

      П’яниці, знай собі, кричать:

      — І патріот! І брат убогих!