Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

      І пугав Пугач над Уралом.

      Піїти в одах вихваляли

      Войну й царицю. Тілько ми

      Сиділи нишком, слава Богу.

      Після великої зими

      Вернувся і Максим безногий.

      В поході, каже, загубив.

      Та срібний хрестик заробив!

      — Чого він придибав? Нема в його хати,

      Ні сестри, ні брата, нікого нема.

      Чого ж він приплентав? — А хто його зна!

      Чи чув ти, що кажуть, легше умирати

      Хоть на пожарині в своїй стороні,

      Ніж в чужій в палатах, чи чув ти? — Ба ні.

      Ей, дядечку, швидче будемо писати,

      Бо хочеться спати і вам і мені.

      Зажуривсь москаль-каліка,

      Де йому подітись?

      Вдовиченко в пікінерах,

      Вдова на тім світі!

      До кого ж він прихилиться?

      Де перезимує?

      Уже осінь, незабаром

      Зима залютує.

      Нема його в світі долі,

      Полинула в поле!…

      Попросився зимувати

      До дяка у школу.

      Бо таки й письма, спасибі,

      Москалі навчили,

      І в косі був, бо й москалі

      Тойді, бач, носили

      Сиві коси з кучерями

      Усі до одного,

      І борошном посипали,

      Бог їх зна для чого!

      Максим таки як письменний,

      Було, помагає

      І на клиросі дякові,

      І Псалтир читає

      Над покойними. Й хавтури

      З школярами носить.

      А в Пилипівку, сірома,

      Христа ради просить!

      Нічого, знай, своє пиши

      Та перед людьми не бреши.

      Хоч би тобі лихе слово

      Почув хто од його.

      — І талан і безталання —

      Все, — каже, — од Бога.

      Ані охне, ні заплаче,

      Неначе дитина.

      І собаки не кусали

      Москаля Максима.

      А в неділю або в свято

      Мов причепуриться,

      Шкандибає на вдовину

      Пустку подивиться.

      Сяде собі у садочку…

      І вдову згадає,

      І за її грішну душу

      Псалтир прочитає.

      Катерину о здравії

      Тихенько пом’яне!

      Утре сльози — все од Бога —

      Й веселенький стане.

      А в Петрівку і Спасівку

      Не спочине в школі,

      Бере заступ і лопату,

      Шкандибає в поле…

      І край шляху при долині —

      Отже, не вгадаєш,

      Що каліка виробляє, —

      Криницю копає!

      Та й викопав. На те літо

      Криницю святили,

      На самого Маковія,

      І дуб посадили

      На прикмету проїзжачим.

      А на друге літо

      Москаля, вже неживого,

      Найшли в балці діти

      Коло самої криниці —

      Вийшов подивиться

      Останній раз, сіромаха,

      На свою криницю.

      Громадою при долині

      Його поховали,

      І долину і криницю

      На пам’ять