Солодка печаль. Дэвид Николс

ж, може, у тому й проблема – ви насідали на мене.

      – Гм. Так, тепер я бачу, що то була моя провина. Принаймні ти буваєш на вулиці. Проводиш час з іншими людьми?

      «Я щойно зустрів дивовижну дівчину», – чи міг я коли-небудь сказати це? Мені доводилося чути, що існують люди, здатні говорити відкрито й чесно зі своїми батьками, чиї розмови – не лише довгі порції сарказму й самовдоволення. Але, направду, хто вони, ці ненормальні? Навіть якби я відшукав потрібні слова, зараз це було б неможливо. Ми чули голос батька знадвору, штучно бадьорий та гучний.

      – Гей, Біллі! Що ти там робиш?

      Опанувавши себе, мати розвернулася спиною до шафок.

      – Не сваріться, – прошепотів я, але тато вже стояв, притулившись до дверей, із виразом гордого виклику на обличчі, якого не міг позбутися до кінця.

      – Досі тут, еге ж? – мовив батько.

      – Ні, Браяне, я пішла п’ятнадцять хвилин тому.

      – Я повернувся лише тому, що думав: тебе вже нема.

      – Ти хіба не бачив моєї машини перед будинком? Машина невелика, і все ж я гадала, що ти її помітиш.

      – Що ти забереш цього разу?

      – Власне, я принесла всіляке – їжу, із тих, що не подають на таці з фольги. Завжди можу забрати її назад.

      – Будь ласка.

      – Це для Чарлі, здебільшого…

      – Чарлі добре й так. Нам обом, дякую.

      Не відриваючи очей від шафки, вона тримала над головою відкриту банку малинового варення, із якої, наче цукрова вата, стирчали пасма білої цвілі. Із грюканням вона жбурнула банку в мийку.

      Я вже знав, як усе це скінчиться: гучність зростатиме, а тоді обірветься грюканням дверей. Тож я пішов до маминої автівки, де сиділа Біллі, опустивши голову, і читала, затиснувши рота долонею, наче кляпом. День досі був спекотним, але вікно підняте, тож я мусив двічі постукати кісточками пальців, і вже це одне засмутило мене більше, ніж усе інше, що сталося того дня. Чи були ми близькі? Коли ми жили разом, то, очікувано, щипали й дражнили одне одного, але в темні часи перетворення батьків наша гризня поступилася втомленій солідарності, і ми шепотілися між койками, наче рядові піхотинці під командою п’яних і некомпетентних офіцерів. Тепер же альянс розпався і навіть найбезглуздіша домашня розмова здавалася переобтяженою. Щастя в її новому домі здалося б зрадою, нещастя – просто черговою причиною для злості.

      Біллі чекала, доки вікно опуститься до кінця.

      – Усе добре?

      – Так.

      – Вони сваряться?

      – Зараз лише починають, – сказав я і глянув на годинник, наче ця подія мала статися за графіком.

      – Як тобі тут?

      – Так само як і раніше. А там як?

      – Своєрідно.

      – Як «близнючки»?

      Те, що Біллі обрали на роль Попелюшки, було єдиною маленькою розвагою, яку нам вдалося знайти в її новому становищі.

      – Близнючки? Вони дуже спортивні. Відчиняєш шафу – а звідти ціла злива футбольних м’ячів, хокейних ключок і бадмінтонних сіток. Вони постійно намагаються залучити мене, наче я якась бідолашна сирітка, і вони хочуть, щоб я почувалась