Солодка печаль. Дэвид Николс

коли я почув про таку річ), була химерною, але із цим можна було жити, якщо завдяки їм ми менше переймалися рахунками за електрику. Напевно, можна було навіть звикнути до теперішньої занепокійливої присутності вдома батька, несамовитої та маніакальної веселості, з якою він подавав нам сніданок, перевіряв домашнє завдання, ходив по великі закупи. Ми переводили подих, знову ставали на ноги.

      Та все ж глибокий неспокій висів у повітрі, і ми з Біллі лежали на наших койках, крутячись від тривоги, доки слухали голоси, якими він по черзі гаркав, скрикував, утішав.

      – Гадаю, тато божеволіє, – сказала якось уночі Біллі. – Божевільний тато.

      І це стало нашим таємним паролем для тих моментів, коли ми помічали, як він просто стоїть і нерухомо дивиться, дивиться.

      Мама не здавалася. Заводила нових друзів, працювала більше годин. Вона здобувала похвалу й перепрацьовувала, змінювала одяг та зачіску, а тато це бачив і ставав нетипово злим і саркастичним. Вона завжди твердо й без сентиментів відстоювала ліві погляди. Нині ж її цікавило, чи можливо посадити літак нареченої на 18-те поле… Батьки тепер уникали дивитися одне одному у вічі, окрім тих випадків, коли мама відповідала на дзвінки на свій мобільний – мобільний! – телефон у неробочі години, і тоді вони зиркали одне на одного з ледь стримуваною люттю, доки вона говорила голосом, якого батько більше не впізнавав. Це не просто кохання згасало. Так само зникали повага й розуміння, а ми ніяк не могли цього зупинити, і страх за те, чим це може скінчитися, почав огортати мене й отруювати кожну мою думку.

      Перед самим Великоднем мого останнього навчального року, одного нічим не примітного дня я повернувся до мовчазного будинку. Гадав, що будинок порожній, тож був ошелешений і голосно скрикнув, підійшовши до дивана й побачивши, що на ньому лежить батько. Його обличчя було червоне, руки сховані до рукавів джемпера.

      – Мама пішла, Чарлі, – сказав він.

      – Куди, на роботу?

      – Вона зустріла когось іншого. Мені шкода.

      – Про що ти кажеш, тату?

      – Будь ласка, любий мій, не змушуй мене це казати. Вона пішла. Пішла з кимось іншим.

      – Але ж вона повернеться, так? Вона повернеться?

      Я бачив кілька разів, як плаче батько, але лише на вечірці чи весіллі, і то було сентиментальне почервоніння очей, а ніяк не жахлива гримаса. Таке теж траплялося, я впевнений, але за зачиненими дверима. Аж ось він згорнувся клубком, немов захищаючись від ударів, і хотів би я сказати, що інстинктивно обійняв його або спробував якось утішити. Натомість я стояв на певній відстані від нього – сторонній спостерігач, непідготований до дії та неохочий втручатися, надто переляканий, щоб зробити хоч щось, окрім як вибігти надвір, заскочити на свій велосипед і помчати звідси.

      У двір саме в’їжджала Біллі, повертаючись зі школи.

      – Що сталося, Чарлі?

      – Піди й подивися на тата.

      Її очі широко розчахнулися.

      – Чому,