Солодка печаль. Дэвид Николс

– Вона взяла мене за лікоть і повела крізь вестибюль…

      – Це правда?

      …мов охоронець – так, ніби мене впіймали на магазинній крадіжці й тепер відчиняють двері до конференц-залів і кабінетів, шукаючи, де б мене сховати…

      – Я залишила тобі листа, Чарлі. Ти читав того листа, Чарлі?

      – Ні, я приїхав одразу сюди.

      – Що ж, я просила його віддати тобі листа.

      …і, побачивши, що всі кімнати зайняті, вона всміхалася своєю професійною усмішкою і рішуче зачиняла кожні двері.

      – Мамо, це правда? – я викрутив лікоть із її захвату. – Скажи мені!

      Її усмішка ослабла. Вона взяла мене за руку і, міцно тримаючи її, на мить торкнулася своїм чолом мого, а тоді різко глянула ліворуч, праворуч, відтак на двері позаду нас, важко привалившись до них плечем, і завела мене до глухої задушливої клітки-комори, звукоізольованої рулонами туалетного паперу й рушниками. Ми стояли серед швабр і відер.

      – Чарлі, тобі не можна сюди приходити…

      – Але це правда, що ти переїздиш від нас?

      – Наразі так.

      – Куди? Я не розумію.

      – Це все було в листі, – цитьнула вона. – Я казала йому віддати його…

      – Просто скажи! Будь ласка!

      Вона зітхнула і, наче здуваючись, дозволила собі сповзти на підлогу, склавши ноги під собою.

      – Із твоїм татом нелегко було жити ці останні роки…

      – Справді? Бо я не помітив, що…

      – …нелегко для кожного з нас. Гадаю, я робила все можливе, щоб тримати все вкупі, і я справді досі його люблю, я всіх вас люблю. Але… – вона зробила паузу, насупилася, облизала губи, а тоді стала по одному добирати слова. – Я знайшла іншого друга. Тут. На роботі.

      – Кого?

      – Я виклала це в листі, не знаю, чому він не віддав тобі листа…

      – Добре. Піду й дістану цього славетного листа… – і я почав перелізати через неї, копаючи відра, збиваючи на підлогу швабри.

      – Не треба, Чарлі. Сядь. Сядь! Я розповім тобі! Тут! – Вона схопила мене за руку й притягла на підлогу, так, що наші ноги сплуталися, впершись у гори туалетного паперу. – Його звати Джонатан.

      – Він працює тут?

      – Так, керує корпоративними заходами.

      – Я його зустрічав?

      – Ні. Біллі зустрічала, коли приходила на роботу зі мною. І – ні, він сьогодні не тут, тож нічого собі не вигадуй.

      – І як давно?..

      – Пару місяців.

      – Ти тут лише із січня!

      – Так, і відтоді ми стали дуже добрими друзями.

      Я розсміявся по-злому, як тільки міг.

      – Ти не дуже зріло це сприймаєш, Чарлі.

      – «Дуже добрими друзями». Так кажеш, наче тобі дев’ять років…

      – Гаразд, коханцями. Так краще?

      – Заради всього святого, мамо…

      – Бо я можу поводитися з тобою, як із дитиною, якщо хочеш, чи тобі краще так?

      – Ні, я лише хочу…

      – …щоб я пояснила тобі, що відбувається, і саме це я і намагаюся зробити. Я не проти, що ти сердишся, я очікую, що