Солодка печаль. Дэвид Николс

Бачив які-небудь вистави в Лейксайді? «Скрипаль на даху»? «Свідок обвинувачення»? – він розслабив щелепу так, що та відвисла, і став вистукувати ритм по щоках. Я зробив те саме. – Сам не знаю, що думаю про цю зворушливо-чуттєву дурню. В Лейксайді ми б уже поставили перші три акти. Але що є, те є.

      Зараз наші носи торкалися, і я відчував, як пахне кавою в нього з рота.

      – Треба дивитися на світ ширше, адже так?

      – Не розмовляти, будь ласка! Якщо говорите, ваше дзеркало має говорити теж!

      Кіт поплескав по щоках, посмикав себе за вуха, приклав пальці до носа, і я подумав: «Чому моє відображення не може просто стояти спокійно? Що як вона мене побачить?»

      – Гаразд, міняємося парами, будь ласка!

      Але вона мене не бачила й навіть не поглядала в мій бік, натомість мене було вкинуто в черговий акт вимушеної близькості, цього разу із хлопцем на ім’я Алекс: чорним, дуже високим, кощавим, із витонченим, утомленим від життя і зрілим обличчям старшокласника. Ця вправа називалася «скульптор і модель». Алекс оглянув мене з голови до ніг.

      – Гадаю, Чарлі, – сказав він, – найкращі результати тут ми отримаємо, якщо я надаватиму позу тобі.

      – Гаразд.

      – Не опирайся мені.

      – Вибач.

      – Ти опираєшся, ти маєш гнутись і лишатися так.

      – Я намагаюся!

      – Ти чиниш спротив.

      – Ненавмисно. Я намагаюся не…

      – Боже мій, ця напруга у твоїй шиї…

      – Вибач.

      – …наче вузлом зав’язано, – він потицяв мені шию пальцями.

      – Ой!

      – Я тебе напружую?

      – Ні.

      – Тоді розслабся!

      – Я просто ніколи не робив цього в такій кількості.

      – Ні, це я зрозумів, – сказав він, щипаючи мене за литки.

      – Може, я міг би бути одним із тих манекенів, які просто… лежать на підлозі.

      – І де в цьому розвага? До того ж я тут скульптор. Ну ж бо! Роби як я кажу!

      – Гаразд, – мовив Айвор, плескаючи в долоні. – Скульптори, подивимось на вашу роботу! Алекс і Чарлі перші.

      Вони зібралися навколо. Я був Ерос, який балансує на одній нозі, з луком і стрілою в руці, і краєм ока бачив, як Френ і Гелен Бівіс підіймають підборіддя і оцінювально кивають.

      – Десять хвилин, народ! Десять хвилин, будь ласка!

      На подвір’ї компанія зі сміхом і жартами зібралася навколо бака кип’яченої води. У тій версії, в якій я уявляв собі цей день, я міг спокійно поблукати довкола, привітатись і влитися в групу, однак упевненість у собі – не важіль, за який можна смикнути, і в реальності ця подорож здавалася надто віроломною і обтяжливою, а відстань – величезною. Може, мене приймуть, а може, я відскочу від краю і гвинтом полечу у прірву. Найкраще стояти тут, не зводячи очей із пластикової чашечки води в руці.

      Стояти нерухомо теж було небезпечно, тож я почав прогулюватися краєм подвір’я зі своєю чашечкою, роздивляючись архітектуру, немов турист, який обходить собор. Периферичним зором я бачив, як хтось відділився від