Солодка печаль. Дэвид Николс

компанію, то подумали – чом би й ні? Лише одна умова, сказала я: вимагаю для себе ролі! Бачите, я колись грала, коли була молодшою. Айвор сполотнів – гадаю, він уявив собі, що я можу попросити роль Титанії, але ні – я була Іпполітою – дуже жахливою, – та цього року я Мамка. Це роль, яку я народжена зіграти. Я граю її зі східно-лондонським акцентом. «Так ци інак, а само уночі під Пе́тра спувнить си їй четирнадцять»[6]. Я гралася із цим, зображала ґлазґівську вимову, а це страшенно важкий акцент – навіть деякі ґлазґівці не можуть промовляти його як слід, – тож наразі я хоча б роблю це отако́. Звісно, Айвор і Аліна мають дуже езотеричні плани на цю постановку. «Концепції» – так це називається? Упевнена, дія відбуватиметься у відкритому космосі, або на венесуельському автовокзалі, або ще де-небудь, і я справді турбуюся, що в ній буде забагато руху. Не лише звичайної ходи – іншого типу. Я маю особливу недовіру до пантоміми, бо нащо зображати пантомімою глек, коли в тебе повна шафа речей? Моє головне сподівання – що ми не поріжемо тексту, бо що таке Шекспір, якщо не мова?

      Ми погодилися, що Шекспір – це і є мова. Вона, із її слів, була «схибнута на Шекспірі». Окрім припущення, що він був першим репером, я мало що міг додати, та й не було потреби, адже Поллі майже не зупинялася перевести подих, доки ми обходили оранжерею, розарій, альпійську гірку і щось під назвою «ґрот» – порожній бетонний замок із піску завбільшки з родинне авто, нерівномірно утиканий мушлями. Своїм низьким надтріснутим голосом вона спитала: «Чи мрієте ви зіграти якусь роль із Шекспіра? До якої школи ви ходили?» Жодна відповідь не була мені на користь, та я помітив, що в мене самого голос зробився, як у приємного молодого чоловіка – чемний і добре витриманий, без жодного натяку на роздратування, при тому що мої шанси взяти телефон танули. На той час коли екскурсію було завершено, Френ розмовляла з гарним, недбало причесаним хлопцем, їхні голови були зовсім близько, а його рука лежала на її плечі…

      – Ромео і Джульєтта, – зітхнула Поллі. – Хіба вони не картинка? Гадаєте, вони глибоко закохаються у справжньому житті? Я вважаю, що це традиція, принаймні на час постановки. Творчий метод і все таке.

      – Так, народ! – крикнув Айвор, жонглюючи. – До роботи!

      Ігри з м’ячами, ігри з бамбуковими тростинами, ігри з пов’язками на очі, носовичками й капелюхами. Ми дерлися на скелю обличчям у підлогу й кулилися, як висохле листя у багатті, вилазили на спітнілі спини одне одного й місили обличчя партнерів, мов глину, своїми брудними пальцями, і весь цей час я боровся з парадоксом: як робити все це й не робити водночас. Потім ігри з мовою, історії, побудовані на одному слові за раз:

      Колись…

      Давно…

      За…

      Океаном…

      Танцювали…

      Танго…

      Дванадцять…

      Кумкватів!

      І це доводило до сказу – щоразу, коли ми наближалися до чогось осмисленого та зв’язного, хтось вкидав якесь безумство й нісенітницю і перетворював усе це на ідіотизм…

      Я…

      Лоскочу…

      Кожного…

      Від…

      Кого…

      Дрімотно…

      Пахне…

      Вомбатами!

      І

6

Тут і далі використано переклад Василя Мисика, якщо не зазначено інше.