Солодка печаль. Дэвид Николс

зненавидіти їх за те, що маєш про них піклуватися…

      – Ти його ненавидиш?

      – Ні! Я його не ненавиджу, я кохаю його – хіба ти мене не чув? Я набагато краще виклала все це в листі…

      – Просто скажи мені!

      – О господи! Я…

      Але її голос перечепився за щось. Якийсь масний блиск промайнув у її очах, вона заплющила їх і міцно притиснула кінчики пальців до очниць.

      – Я втомилася, Чарлі. Я просто дуже, дуже втомилася. Ніякої користі для нього від мого перебування там немає, а я не можу провести все життя, доглядаючи за ним. Знаю, для тебе я стара, але я почуваюся надто молодою, щоб на все життя просто… зав’язнути.

      – Отже, ти йдеш.

      – На якийсь час – так, я переїжджаю.

      – Ти тікаєш.

      – Він і сам не хоче, щоб я там була! Він знає про Джонатана, ми багато всього наговорили, це неможливо… – Вона застогнала, розсерджена. – Я робила все, що могла! Все, ти це знаєш, хіба що хочеш від нас із твоїм татом більшого: щоб ми роками й роками волали, кричали, сичали одне на одного серед ночі…

      – Коли я повернувся додому, він лежав скулившись…

      – О господи… я не з легким серцем на це пішла, Чарлі, тут не до жартів. Я роблю це, бо вважаю, що так буде найкраще!

      – Найкраще для тебе, напевно.

      – Ні, для всіх!

      – Бути жорстоким, щоб бути добрим?

      – Є певний елемент…

      – Бо це точно достобіса жорстоко…

      – А цього вже досить! – різко сказала вона, а тоді застогнала й запустила пальці у волосся й смикнула за нього, наче хотіла витягти себе нагору. – Господи, Чарлі, ти не полегшуєш справи.

      – Хочеш, щоб я тобі справу полегшив?

      – Ну так, правду кажучи, так, я була б не проти, – гримнула вона, а тоді видихнула, взявши миттєву паузу, щоб виправитися. – Ні. Кажи те, що хочеш сказати.

      Вона приклала руки до очей козирком.

      – Що ти хочеш знати?

      – Ти переїздиш до…

      – Джонатана. Наразі так.

      – Як надовго?

      – Не знаю. Побачимо.

      – А ми з Біллі залишаємося з татом.

      – Ну… – вона прикусила губу, глянула у стіну і з якимись точністю і обачністю заговорила: – Наразі ми думаємо, що Біллі піде жити зі мною, а ти залишишся з батьком.

      Минула мить, на яку я затамував подих, перш ніж зміг заговорити знову:

      – Можна мені теж?

      – Що?

      – Можна мені з тобою?

      – Я не…

      – …з тобою та Біллі.

      – О Чарлі…

      – Я серйозно! Забери мене.

      – Не можу!

      – Бо я схибнуся, якщо залишуся там.

      – Джонатан має родину, у нього доньки-близнючки.

      – Мені байдуже.

      – Немає спальні.

      – Мені буде добре й на дивані.

      – Чарлі, мені потрібно, щоб ти лишився з батьком!

      – Чому я?

      – Тому що… ти найстарший…

      – Ні, ти найстарша!

      – Ти завжди був близький із батьком…

      – Ні, ми не близькі, тобі подобається