Солодка печаль. Дэвид Николс

батьків оптимізм був ненадійним станом, і скоро я затямив, що такі піднесення тимчасові й за них доводиться платити рівнозначної сили пригніченням. Похмурість напливала, мов туман, музика змінювалася затяжним сидінням перед телевізором, який він дивився без цікавості й задоволення. Груші залишалися твердими, мов камінь, тоді як персики перетворювалися на кашу. Ківі бродили й лускали, ананаси висихали, і безіменна липка чорна рідина заливала дно вази. Батько викидав усе в смітник, укотре присоромлений черговою невдалою ініціативою повернути нашому життю, тому нашому рухові крізь цей світ хоч якусь пристойність. А тоді виходив по цигарки.

      Що ж до мами, я досі ненавидів її за те, що покинула нас, але тепер у цій ненависті було щось умоглядне – наче її, як і шлюб, треба було плекати й підтримувати. Більш інстинктивно нагадував про себе зрадницький удар у спину, який я відчував гостріше щоразу, коли бачив матір, і приниження, що не був обраний до її команди.

      Але, гадаю, я також відчував певну гордість за те, що є її представником у домі. Я ніколи не був бездоганним, та, мабуть, свою роль по дому я виконував. Ось чому мені подобалося знати, що вона приїздить, – щоб я міг створити враження здорової впорядкованості, збити подушки, викинути з холодильника всі контейнери із фольги, подбати про те, щоб батько або мав пристойний вигляд і був повністю одягненим, або, якщо в цей день він був поза досяжністю, – зовсім відсутнім. За попереднього сповіщення її відвідини мали характер інспекції. Я спостерігав, як її очі оглядають усе. Немає тарілок у мийці – добре; чисті чайні рушники, чиста білизна плескає на мотузці – приємно бачити. Її почуття провини було вкрай необхідним мені: я волів підтримувати його, як вогонь у печі, адже прагнув, щоб вона повернулася. Але не хотів, щоб вона повернулася через те, що ми безпорадні. Як би я не силкувався ненавидіти її, важливо було, щоб вона мною пишалася.

      Того дня, коли я зустрів Френ Фішер, мама вже була на кухні й заповнювала полиці продуктами. Я спостерігав за нею, стоячи у відчинених дверях, коли вона нігтями дістала цвілу скоринку із хлібниці й викинула у сміттєвий пакет. Десь у цьому домі жирна м’ясна муха терлася головою об вікно в післяполудневому світлі, і мати, розпаковуючи речі, бурмотіла сама до себе зауваження з дрібною критикою та скаргами.

      – Привіт, – сказав я.

      Вона глянула через плече.

      – Де ти був?

      «Не твоє діло». Наша розмова містила підтекст, прочитати який було так само легко, як субтитри до іноземного фільму.

      – Просто на вулиці. Катався на велосипеді.

      – Тато теж кудись пішов?

      – Схоже на те.

      «Дякувати богу, його тут немає».

      – Є гадки, куди?

      – Не знаю.

      «Якась божевільна прогулянка».

      – Він багато спить?

      – Гадаю, так.

      «Але не вночі. На дивані, вечорами. Твоя провина».

      – Бачиться з людьми?

      – Лише зі мною.

      «Теж твоя провина».

      – Доглядає за собою?

      – Так