Солодка печаль. Дэвид Николс

кинь свій велик отам, тут цілком безпечно, і візьми один із цих пакетів, добре?

      Пакет був повен м’ячів із пінопластовою набивкою, крісел-мішків, булав для жонглювання і, що насторожувало, різноманітних капелюхів.

      – Ненавиджу бути гівнюком, але я забув, як тебе звати.

      – Чарлі.

      – Знав, що щось таке. Чарлі чи Чарльз? Але не Чак, ні? Ти явно не Чакового типу.

      – Чарлі.

      – Гаразд, Чарлі, ходімо! – він показав дорогу, труснувши волоссям. – Багато займався драмою?

      – Ні, це… Я лише… це нове для мене. Я просто пробую свої сили.

      – Свіже м’ясце! Що ж, ти полюбиш театр, я це знаю. Ну ж бо, приєднуйся до нас!

      Ми попрямували на звук – повільне ритмічне плескання та ляскання, перетнули двір і вийшли в широкий зелений простір, обрамлений, я так гадаю, східним і західним крилами.

      – Велика галявина, на якій ми створюємо нашу прекрасну Верону. Важко повірити, знаю, але зачекай і побачиш. А ось і вони!

      Компанія сиділа великим колом, схрестивши ноги, і плескала себе по стегнах у стійкому ритмі 4/4. Ритм збився, коли я наблизився. Мигцем побачив Люсі Трен, яка насупилась і щось прошепотіла Коліну Смарту – ключовій фігурі таємничого Товариства драми Мертон-Ґрейндж, який сидів, роззявивши рота від подиву. Побачив, як Гелен Бівіс усміхається і хитає головою, а у профіль, сміючись із якимось хлопцем, сидить Френсіс Фішер. Вона яскраво всміхнулася, промовила самими губами: «Прийшов!» – чи, може: «Ура!», – але я відвів очі. Такою буде моя тактика: відсторонений, безпристрасний – просто собі хлопець, якому до душі театр «Спорт», ось і все.

      – Гаразд, тиша всім, заспокойтеся. Очі на мене! Очі! Я хочу бачити всі ці очі, люди!

      Розчепіривши пальці літерою V, Айвор указав на свої очі.

      – Гаразд, мені приємно повідомити, що ми маємо запізніле доповнення до нашої компанії. Усі привітайтеся із Чарлі, Чарлі…

      – Льюїсом.

      – Привіт, Чарлі Льюїсе! – хором промовили вони і, опустивши голову, я підняв руку й протиснувся між незнайомців у колі.

      – Ми поки що не знаємо, кого гратиме Чарлі; поговоримо про це пізніше. Наразі поробимо деякі вправи, так? Так?

      – Так!

      – Тоді цього ранку Аліна поговорить із нами про рух!

      Аліна поклала руки на коліна й зігнула лікті під кутом 90 градусів.

      – Поговоримо про те, як ми несемо себе, про те, як ми тримаємося, незалежно та у зв’язці одне з одним, як дихаємо, як рухаємося крізь цей світ, теперішній і живий, реагуємо природно і спонтанно на інших. Адже ми говоримо одне з одним не лише словами, так? Ми можемо сказати щось, не розтуляючи рота. Спілкуємося тілами, обличчями, і навіть коли не рухаємося… – вона завмерла й прошепотіла: – Ми. Все одно. В русі.

      За звичайних обставин я б знайшов із ким поглузувати, але, оглядаючи коло, бачив серйозні, зачаровані обличчя. Лише Люсі Трен глянула мені в очі з телекінетичною силою, яка промовляла без слів. Тобі тут не місце, нібито казала вона, ти