За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

заплакати – пусто. А в гаманці… чорт, не те, щоб просто нічого, у мене і гаманця самого взагалі не було. Дожилася. То була катастрофа. П’ять речей, котрі в мене були, я комбінувала між собою до самої години зустрічі та зрештою одягнула що-небудь.

      – «Головне – вимити гарно волосся!» – подумала я і так і зробила.

      Волосся в мене було довге, нормальної густоти та мого рідного кольору, яке під грецьким сонцем набувало все більш світлого й теплого відтінку. Миття голови мені завжди підіймало настрій, однак, як і кожного разу, коли доводилось із кимось знайомитись, я помітно нервувала. Якось зібравшись, я вирішила вийти з дому раніше і прогулятись, щоб себе заспокоїти.

      – «Вово, де ти? – я знову писала ніколи так і не надіслані моєму найкращому другові телефонні листи. – Ти мені потрібен, чуєш? Ти завжди мене боронив від невдалих знайомств, я без тебе не справлюсь!» – однак відповіді не було. Не могло бути.

      Наближався час нашого побачення і я, вже трохи спокійніша, попрямувала до нього. Ми домовилися зустрітись біля маминого дому і рівно о шостій годині вечора, як було призначено, я помітила, як біля будинку, спираючись на машину, хтось на когось чекав. Його зовнішність була подібна до «нашої», тому я, не вагаючись і зовсім не думаючи, аби не передумати, попрямувала до нього.

      – Ти Володя? – запитала я, підійшовши.

      – Я – Володя, – усміхнувся він у відповідь.

      Пам’ятаю, як перед виходом з дому я сказала своїй мамі:

      – Мамо, якщо я повернуся о шостій годині з квітами, то можете одразу зачинити за мною двері – я вже більше нікуди не піду.

      Вона нічого не зрозуміла, тому довелося пояснити:

      – Отже, я йому не сподобалась і він сказав занести квіти додому, аби самому втекти. – Мама відповіла, що я дурна, але однаково засміялась. Не знаю, чому мені прийшло таке в голову, але я все ще чекала – а як буде насправді?

      А насправді квітів не було видно, допоки він не відчинив мені двері машини. На сидінні, куди я мала присісти, лежала красива троянда і гляділа на мене. Миттю я повернулась у студентські роки, у період, коли познайомилася з одним винятково важливим у моєму житті хлопцем. Він дуже сильно мені подобався, але я так хвилювалася перед нашою першою зустріччю, що прийшла на неї знервована. Він чекав на мене на лавці перед моїм гуртожитком. Був сильний вітер і дуже похмура погода, але коли я підійшла до нього, він яскраво усміхався.

      – Руденька, – так він мене називав, – поки я тебе тут чекав, вітер вихопив у мене десять гривень і кинув кудись, де я сам віднайти не можу. Я вже стільки шукаю, але безуспішно. Може, ти мені допоможеш? – сказав він і скочив під лавку.

      – Ще чого! – я була розлючена та й десятки шукати мені не хотілось. Цим я ледь все не зіпсувала.

      Зрозумівши, що я не приєднаюсь до нього, він виліз звідти і простягнув мені троянду, що сховав під лавкою. Мені все здавалось, що то була найгарніша квітка, яку я тримала в руці, одначе тепер, перший раз після стількох інших квітів, я почала сумніватись.