За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

Вона була не подібна на інших: в кросівках на платформі, з яскравою помадою на губах і жвавим голосом.

      – О, яка вона гарненька… Та вона просто, як шоколадка, – казала подруга мамі, оглядаючи мене довкола. – От тільки греки її точно з’їдять, якщо вона буде й далі такою солоденькою.

      Я їй вірила.

      Вона поклала руку мені на плече та повела вперед, примовляючи:

      – Роботу знайдеш, мову вивчиш… ой, а що це? А ну, гарно випрямся! Не пропадеш, але маєш завжди бути сильною, – вона стиснула руку в кулак, подивилась мені в очі й повторила: – Сильною, розумієш? Гідною й недовірливою. Покажи їм, що обманути тебе не вийде і що в сраці ти їх усіх мала, якщо вони будуть до тебе погано ставитись.

      Тоді вона розказала мені цікаві речі й разом зі смішною історію поселила в моїй голові нові грецькі слова. Але на фоні всього цього мама безперервно мене ображала. «… Моя Оксана не любить морозива… Моїй Оксані це не сподобається…» – виривала я щось таке з їхніх розмов. А згодом вона сказала:

      – Оксано, іди трохи вперед, ми собі поговоримо, – чим остаточно збила мене з пантелику. Я й так весь той час старалась триматись осторонь, аби не почути чогось, що може зіпсувати ще більше наші з мамою стосунки. Та не встигла я відійти, як вона почала говорити про якогось свого «друга» і їхні стосунки.

      – «Це що, я зараз для неї десь у другому класі, а ці розмови ніби як для дорослих? – думала я. – Це що, моя мама, а я в її розумінні ще та маленька дитинка?» – я нічого не могла зрозуміти, крім того, що мені було боляче. Однак я бачила навколо себе такі гарні краєвиди, що сама швидко відділилась від мами з її подругою та перестала будь-кого слухати.

      У той день я зробила кілька кадрів, які ще багато років тривожитимуть мою душу: невелика скеля недалеко від берега відділялась від бурхливого моря і його світло-голубої води, наче відлякуючи море собою й захищаючи берег. Тисяча маленьких домівок на пагорбі з іншої сторони, які наче закрили собою все, що за ними було у світі. Метушливі чайки, що літали в сірому небі, такі дивні перехожі… Було так гарно й добре самій, поки я не повернулась до мами та її подруги.

      Усе почуте мною того дня від них обидвох мене не влаштовувало. Хотілося залишитись у країні такої краси, але жити не так, як вони. То що ж було робити?

      То була остання мамина близька подруга, з якою я мала познайомитись. Коли ці жінки приїхали до Греції, їх було четверо, й поки вони не розсварились, – були всі разом. Тепер усе помінялось, але добре, що хоч і заради вигляду, вони інколи спілкуються та не перестають розуміти одна одну. Прощаючись, мамина подруга вклала мені до кишені двадцятку (двадцять євро). Так само, як і дві попередні подруги – якась у них була традиція. За ті гроші, коли стало нестерпно тепло надворі, я купила собі перші босоніжки зі шкіряних переплетінь чорного кольору – найкрасивіші за всі, що в мене були. Такі, які я завжди хотіла носити у Греції. Здійснення маленької дитячої мрії мене зарядило, однак не надовго.

      Я –