За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

ми двоє, і я ніяк не могла цьому повірити. Ароматичні палички, свічки, зелені штори, мольберт, журнальний столик чорного кольору, який більше хотілося назвати «чайним», – мінімум речей, але таких необхідних. Велике ліжко в спальні, акуратний диван у залі, душ замість ванни, балкон з барбекю й тінню від старої оливи та велетенського лимона, маленька затишна кухня з оригінальним столом – все виглядало просто і настільки по-моєму.

      Любов любов’ю, але варто було згадати і про обов’язки. Я мала вивчити мову, знайти роботу, завести знайомих, робити все, щоб якомога швидше звикнути до нової країни. З ламаною англійською та кількома грецькими словами в блокноті мені треба було б знайти школу грецької мови – почати заняття з нуля і тільки з прямим носієм цієї мови. Я мала б забирати той відсоток від маминої зарплати, який вона так старанно намагалась вкласти до мого гаманця щоразу, при чому без дорікання, тому що це був би непомірний внесок у мене і перший великий крок до мого розвитку. Далі я б запрошувала на каву свого вчителя/вчительку і все б у нього випитувала. Познайомилась би зі всіма його знайомими й забула б про те, що насправді я дуже сором’язлива. Потім міг би бути якийсь підробіток, хоча б посудомийкою в ресторані, де я могла б вивчити мову. Хоча і таку роботу тоді було важко знайти через кризу, але – не неможливо. Таким чином я би відпрацьовувала перші гроші або відкладала би на курси, які могли стати початком моєї професії.

      Шлях цей був би нелегким, але з результатом, і думаю, що дуже хорошим. Можливо, я мала обрати саме його, але я дивилась туди, де був мій Володя.

      На початку я повсюди шукала людей із України та країн, які з нею межують, але після кількох випадків і занадто відчутного розчарування покинула ту марну справу. Не склалось. Я залишалася без друзів та компанії, однак не жалілась. Ще тоді я розуміла, наскільки мені пощастило, адже в мене був хтось значно важливіший.

      Мій чоловік (ми почали називати одне одного «мій чоловік» та «моя жінка», наче пара одружених, ще з самого початку) був, власне, першою людиною в моєму житті, яка вірила, що все в житті можливе.

      – Наші дії – результат наших думок, – казав Володя.

      – «А отже, те, що у нас є, залежить тільки від нас самих» – додавала собі я.

      Він був людиною, яка завжди піклувалась про мене та була поряд, нагадувала мені, про що я стільки мріяла й куди йшла раніше, підштовхувала вперед могутньою рукою, показувала, що я наповнена цілями та що всього можу досягти. Так дивно… В Україні я без кінця й краю мріяла про все на світі, де б я не була і в якому стані, але щойно приїхала до Греції – процес зупинився. Я не могла більше уявляти чогось нового і важко згадувала старе. Це було так нетипово для мене, але ще більш незбагненно. Перестати мріяти – дивина… Та як це взагалі можливо? Але він почав мені про це нагадувати.

      Як же вивчити мову?

      Так одного затишного вечора, як і кожного з ним, ми обмірковували моє життя в Греції й те, з чого