За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

є зошит! – відповіла вона, наче сама його сто років не бачила. – Бери його собі, будеш вчитись.

      – Дякую, – усміхнулась я, ще досі не в змозі повірити, а тоді разом з ним вибігла на свою прогулянку.

      Я знову пройшла ту площу, та цього разу трохи відважніше – дійшла до кінця, а за нею побачила щось дуже зелене. То був парк. Я зраділа і відразу побігла до нього. Сіла на лавку недалеко від входу, поглянула, як навколо мене виконують пробіжку різні люди, і подумала, що саме час дістати куплений учора смачний шоколад. Його шматочки нагадували маленькі пірамідки та були такі ніжні на смак, що не треба було навіть нічого робити – просто покласти до рота. Я дістала синій зошит із сумки і почала його гортати – всюди були слова. Але чомусь замість них я бачила тільки історії.

      – «Ось мама, мабуть, тільки приїхала в Грецію… – побачила я, перегортаючи дві сторінки. – Ось вона, мабуть, на своєму першому місці роботи… – я перегорнула ще декілька. – А ось… точно! Мама вперше побачила море у Греції…» – але всі ті сцени в мене викликали тривожність.

      – «Як мамі тут було одній? Як вона себе почувала? Якою була її доля?» – питання, що мене бентежили значно більше, тому слова в синьому зошиті мені миттю стали чужими. Тож я дістала телефон і написала своє перше повідомлення в Україну, яке так нікому ніколи не відправила.

      Подруги мами

      Того дня мене запросила до себе ще одна подруга мами. Автобусом по закритих вузьких і не таких симпатичних вуличках, як минулого разу, було їхати не так приємно, як біля моря. Подруга мами зустріла мене на зупинці й потягнула до себе додому. Щойно я зайшла до її квартири, як вона відразу запропонувала мені склянку води і взялась пояснювати:

      – От якщо ти прийдеш до когось додому й тобі запропонують чашку кави, а до неї ще принесуть склянку води, отже це ну дуже добрі люди і приймають вони тебе зі всією душею.

      Для мене це було дивно, а може трохи й дико, уже зараз не знаю.

      Її дім виглядав таким «старим», при чому в усьому, хоч і видно було, що вона за ним доглядає. «З любов’ю чи тільки?» – ось це було невідомо. Кожна річ у ньому була схожа на ту, що була в нашому селі двадцять п’ять років тому. Взагалі, усе в ньому, включаючи хазяїв, мені нагадували село, яке я так не любила.

      Я намагалася бути милою, але почувала себе зовсім інакше. Ця зустріч, дім, трохи дивний чоловік-грек маминої подруги та вона сама, яка кожним словом, хоч і не прямо, але виправдовувалась переді мною за всі ті страшні гріхи, що наробила, мені були не милі.

      – От якщо маєш тут когось, то буде нормально. Обов’язково тримайся за нього, в іншому випадку – у Греції ти пропадеш… – казала вона. А далі щось на зразок:

      – А як важко, але що зробиш… життя таке все паскудне, діти далеко, а я тут, а ось він у мене хороший… практично з болота мене витягнув… – і так далі й у тому дусі.

      Вони пригощали мене грецькими стравами та десертами, про котрі я забула вже наступного дня. В їхньому домі в мене зовсім