За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

й голосніше, у того і купуватимуть найбільше. Так вони закликають до себе покупців.

      – «Нічого собі!» – подумала я, а голова тим часом розривалась ще більше, ніж вуха в літаку кілька годин тому.

      Мама так квапилась, що в неї тряслись руки. Вона не віталась, нікому не дякувала, а слова кидала так, як продавці – свої поліетиленові пакети, щоб набрати продуктів, коли до них хтось підходив. Я відчувала, як вона переживає, аби зробити все швидко і правильно, точно як я, коли йшла на роботу. І розуміла, як це було ненормально. Мабуть, це означало, що вона ненавидить те, що робить, втім, можливо, просто занадто натерпілась усього. Мені було соромно. Я подивилась на її втомлений погляд і відчула себе в маленькому сестриному платті в парку нашого міста у недільний сонячний день.

      – «Оксанко, хочеш морозива?» – питала вона мене. – «Ні, мамо», – брехала я у відповідь, переконуючи себе подумки, що насправді не хочу. Те, що нам не вистачало грошей, я зрозуміла раз і назавжди через один випадок. Одного дня ми зустріли нашу знайому. Її дочка тримала в руках розкритий банан – такий екзотичний фрукт, який я навіть ніколи не бачила. Моя мама сказала тоді:

      – Даш скуштувати Оксанці банан?

      Мене ледве не знудило. З того я запам’ятала, як мені було соромно, але найбільше – що для нас усе занадто дорого. Я подивилась ще раз на соковиті м’ясисті оливки різних відтінків і подумала:

      – «Ні, я її не попрошу,» – і знов, як тоді, промовчала.

      Лайкі мені не сподобались, так як було дуже гамірно і занадто багато розмов. Але така кількість фруктів та овочів в одному місці, можливість їх торкнутися та вибирати у свій кошик, зануритись у всі ті аромати, а винирнути лиш при кінці вулиці, коли яток більше немає чи коли закінчились гроші, – робило їх винятковими.

      Зустріч із морем

      З того дня я почала свої самотні прогулянки. Я обійшла кожну вулицю навколо дому й ходила досить далеко, зовсім не думаючи про те, що зі мною може щось статись. Мама не дозволяла мені допомагати їй, тому я вважала своїм обов’язком усього навчитись сама, а в це безсумнівно входило дивитись, слухати та розмовляти.

      Перша прогулянка була особлива. Я була в улюбленому на той час весняному чорному плащі та гуляла так, ніби я у своєму рідному Львові, тільки з такою цікавістю, наче перший раз підіймаюсь на повітряній кулі. Я перейшла трамвайну зупинку, що закривала майдан, і стала все довкола оглядати. Перше, що неможливо було не помітити, було сонце – усе навколо було просто залите його світлом. Було так тепло, як на цю пору року, що здавалось, ніби хтось неподалік розпилює прогріте повітря. Повсюди були великі дерева – фінікові пальми, соснові, мандарини, лимони, оливи… розкинуті поміж дорогих, на вигляд, кафетеріїв. Нескінченний потік людей в елегантному вбранні, а посеред нього чорношкірі люди, які намагаються втиснути комусь то картину, то квіти, то іграшки для дітей, то браслети. Один із них відразу підійшов до мене та заходився говорити. Я, не зовсім розуміючи,