Елла. Рус Пренс

металічну підвіску у формі метелика.

      – Дякую. – ніяковіючи відповіла дівчинка.

      – Стривай! – Елла зупинила дівчинку, пригадавши, що лорд обмовився про дівчинку яка вижила. – Ти ж була там? Ти бачила, що сталось? Шо напало на ваше місто?

      – Вибачте, але нічого не пам’ятаю. – опустивши голову, відповіла Соня. – Мені пора.

      – Розумію. – Елла з усією ніжністю поглянула на маленьку дівчинку. – Я знайду винних і покараю їх.

      Наступного ранку Елла поквапилась до лорда, який саме снідав.

      – Він так і пролежав тут цілу ніч? – дівчина вказала пальцем на Томаса.

      – Мої слуги не захотіли торкатись до нього, побоюючись підхопити прокляття. А сам я не зміг його підняти… І довго він ще пробуде в такому стані?

      – Він мав би уже прокинутись. Ніколи не вгадаю з кількістю зілля. – легко усміхнулась Елла. – Якось моя мама приспала батька таким способом на тиждень.

      – Випадково? – стурбовано поцікавився лорд Сатон.

      – Ні! Ви що. Мама знала толк в цьому. Саме вона навчила мене цього рецепту. – Елла Райс ще раз поглянула на Томаса. В такому вигляді він їй подобався ліпше. – Батько сильно роздратував маму. І вона підлила йому трішки в їжу. Гарний був тиждень. Ми так гарно провели час і повеселились удвох.

      Елла із задоволення відкусила шматок ще теплого хліба, намагаючись проштовхнути його водою.

      – Чому я на підлозі? – розплющивши очі, одразу запитав лицар.

      – Ти ще не бачив свого волосся. – пробурмотіла з повним ротом чаклунка, підморгнувши воїну.

      – Як же болить голова.

      – Це не від зілля. В замку тверда підлога, а ти мав необережність занадто швидко зустрітись з нею потилицею. Вставай! Годі валяти дурня. Швидше поснідаємо – швидше відправимся у дорогу.

      – Поснідаємо?! – здивовано запитав Томас.

      Перевіривши чи все потрібно з нею, Елла осідлала коня.

      – Ти досі злишся на мене? – гримаса лицаря не вказувала на гарний настрій.

      – В поселені, на яке напали другим, живе сім’я моєї сестри, в них дві маленькі донечки. – відповів Томас, не дивлячись на дівчину. – Якщо виявиться, що я міг їх урятувати, але вони тієї ночі загинули – я тебе уб’ю.

      Пріт промовив останні слова сухо і спокійно, поглянувши у вічі Еллі, від чого їй стало ніяково.

      – Справедливо. – після нетривалої паузи лишень змогла промовила у спину лицарю, кінь якого з місця понісся риссю.

      Елла не одразу наздогнала Томаса. Половину шляху вершники подолали попід ліс, а ж поки дорога не зробила різкий поворот в сторону річки. Дівчина увесь час трималась за спиною лицаря, відчуваючи провину, хоча і знала, що у ночі їхати було б великою помилкою.

      Проїхавши блокпост організований солдатами лорда, вони нарешті дістались до першого поселення. Місто тривожило своєю тишею: ні одної людини чи навіть тварини не було видно на вулицях поселення.

      – Залишмо коней тут. – скомандував Томас. – Перевіримо кожний будинок. Твої поправу сторону.

      Еллі