Елла. Рус Пренс

спокій у невеличкому будиночку на околиці маленького містечка. Світло з вікон виривалось назовні, що, в такий пізній час, робило його ціллю для непроханих гостей. Відповіді на стукіт не надійшло і він, не бажаючи очікувати, знову розгримався, твердо показуючи намір увійти. На що жіночий голос злісно і без ентузіазму відповів сухим «одну мить».

      В казані кипіло і бурлила дивна коричнева суміш і жінка не мала наміру кинути справу і продовжила помішувати вариво.

      – Вибачте, я шукаю декого. Я гадаю, ви можете мені допомогти.

      Із-за дверей пролунав грубий чоловічий голос і жінці все таки довелось підійти і відімкнути двері, з прагненням прогнати надокучливих гостей.

      – Доброї ночі.

      На порозі стояв маленький ростом чоловік років сорока п’яти з посивілою бородою на підборідді і маленькими, поросячими очима. На поясі в незнайомця висів меч, навершя якого відблискувала неменше ніж посмішка самого чоловіка.

      – Чим можу допомогти? – жінка мала намір як найшвидше закінчити ромову.

      – Я шукаю декого під ім’ям Джеффрі. Мене повідомили, що саме тут його можу знайти.

      – Це я. Що потрібно?

      – Ви? Тут якась помилка. Я думав, що Джеффрі…

      – Чоловік? – різко перебила жінка, дивлячись співрозмовнику прямісінько у вічі.

      – Має більше років. – завагавшись, відповів незнайомець. – Я гадав, що Джеффрі старше на кілька років.

      Перед чоловіком стояла на півголови вища жінка одягнена більше по чоловічому: сірі штани і пожовкла сорочка в свіжих плямах коричневих плямах. Незнайомець, перебуваючи в ступорі, якусь мить роздивлявся жінку: коротка, як для дівчини, зачіска – світло-русе волосся не досягало плечей дівчини, блакитні очі виблискували, відбиваючи світло багаття, а рум’яні щоки видавали, що дівчині не більше двадцяти п’яти років.

      – То чим можу допомогти? – нетерпляче запитала Джеффрі, помішуючи вариво.

      – Дозвольте увійти. Не чемно тримати гостей на порозі.

      Господиня, повагавшись, дозволила війти і чоловік, примітивши схвальний кивок, пройшов у будинок, зморщившись від неприємного і різкого запаху, схожого на запах вареної печінки. Жінка замкнула двері, окинувши поглядом трьох озброєних вершників у пітьмі.

      – Так чим можу допомогти? – ще більш сухіше повторила запитання дівчина.

      – Мене звати Рендел Бредфорд, я представляю інтереси лорда Джона Мортона. По моїй інформації ви можете допомогти нам в наших деяких справах, назвемо це так.

      – І кого потрібно вбити? – швидко, немов для неї це звична справа, запитала дівчина, хоча насправді вона трішки нервувала.

      – Ну чому ви так різко?

      – Рендел, в мене кілька імен, і ім’я «Джеффрі» я використовую лише для одного виду замовлень.

      Рендел присів за стіл, зловивши на собі несхвальний погляд дівчини. В той же мить по кімнаті пробіг білосніжний тхір, пронісшись зі швидкістю вітру, тварина вискочила на стіл на проти чоловіка.

      – Гарний.

      – Це вона. – виправила дівчина. – Сноррі, місце!

      Тхір, окинувши зневажливим поглядом гостя, зник у дальніх закутках маленької одноповерхової будівлі.

      Рендел дістав із сумки три шкіряних мішечків, зі дзвоном кинувши їх на стіл.

      – Мій володар має бажання якомога швидше з вами зустрітись і якщо все те що ми про вас чули виявиться правдою то маленьке замовлення зможе принести вам в десятеро більше золота чим зараз на столі, але потрібно виїхати якомога швидше.

      Жінка поглянула на золото, перевівши по черзі погляд на Рендела і знову на золото.

      – Мені потрібен час до ранку приготуватись. Ти і твої солдати можете переночувати в сарайчику позаду.

      Рендел кивнув і під прискіпливий погляд дівчини вийшов із будинку, давши своїм солдатам наказ розміститись на ніч. Джеффрі тим часом повернулась до казану, швидко помішавши вируючу субстанцію. Вона час від часу поглядала на вулицю, роблячи вигляд, що зайнята. Розливши рідину по маленьким флакончикам, вона, уже пізньою ніччю, теж лягла спати, щоб з самого ранку вирушити в дорогу.

      Шлях видався не так важким для дівчини, як нудним. Обговоривши швидко деякі нюанси майбутньої справи, вони швидко вичерпали слова для розмови і далі їхали майже у повній тиші. Воїни говорили щось про своє, а Рендел не підтримав розмови дівчини, коли вона, запримітивши поле з квітами, видала хвалебну оду неймовірній красі. Все чого добилась Джеффрі від чоловіка, так це кивок головою і легку, неприродну посмішку – чого ще можна було очікувати від вояки.

      Нарешті п’ять вершників проїхали повз дерев’яний частокіл, в’їхавши на територію військового табору. Сотні наметів вишикуваних немов під лінійку не справили враження на дівчину, а от Рендел уже осипався компліментами місцевим солдатам.

      Рендел з Джеффрі пройшли до найбільшого намету де на них очікував лорд Джон Мортон – шляхетно вдягнений чоловік літнього віку з густою охайною бородою.

      – Так