Елла. Рус Пренс

мають бути потрібні мені інгредієнти. І ще мені потрібна трішки хутра того Авантійського ведмедя. Може знадобитись.

      Елла йшла опустивши голову додолу в супроводі Пітера. Мотузка натирала руки зв’язані за спиною.

      Вони поволі рухались вулицею в напрямку замку. Вартові мовчки пропускали їх, кидаючи осудливі погляди на дівчину.

      – І це твій план? Ти думає, хтось повірить що я цілий тиждень ходила в одному і тому ж платті залите кров’ю? – прошепотіла Елла.

      – В мене більше нічого немає. Головне пройти до мого батька. Та й вже запізно щось вигадувати. – хлопець сіпнув за мотузку. – Йди мовчки.

      – А просто сказати: «Привіт, тато. Я хочу поговорити»? – продовжувала надокучати Елла.

      – Він зі мною перестав розмовляти. В останнє коли ми бачились я забрав у нього твою Сноррі.

      – А як…

      – Тихіше! Майже прийшли. – перервав юнак Еллу.

      У супроводі солдатів, вони дійшли до зали. Де на них вже очікував батько Пітера. Річард Хендерсон сидів в кінці приміщення на місці де завжди приймав гостей лорд Стемфорд. Двері замкнулись і Пітер з Еллою виявились в оточені п’яти воїнів. Пітер тримаючись однією рукою за зброю, вільною підштовхнув дівчину. Хендерсон старший мовчки сидів на троні, не подаючи жодних ознак зацікавленістю подій.

      – Батько! – викрикнув Пітер. – Я спіймав її. Я…

      Із-за спини чоловіка з’явилась дівчина на обличчі якої здавалось пульсували вени на сірому тлі шкіри. Усівшись на колінах Річарда, вона широко посміхнулась.

      – Це вона. – промовила Елла.

      – Ви не приставляєте як незручно і нудно було сидіти за спинкою крісла. – Ліліт грайливо потрясла рукою Річарда. – Мертвий він мені подобається куди більше.

      Пітер вихопив меч, і в туж мить схопились за зброї і воїни, які зробили кілька кроків на зустріч юнаку.

      – Ой, а я гадала, ми поговоримо. – продовжила Ліліт, зістрибнувши на землю. – Як в тих старих спектаклях. Ігри розуму і все таке.

      – Я тебе уб’ю. – прогриміли слова Пітера луною по залі.

      – Уже краще, але якось сухо. Занадто просто. – Ліліт підвела голову в стелю. – Як тобі таке? Мій меч, піднятий рукою сповненою помстою, проткне твоє ніжне тіло і…

      В туж мить Елла вивільнила руки і, вихопивши кілька пляшечок з сумки на плечі хлопця, розбила одну об землю.

      – Морта!

      Чарівна напівпрозора стіна куполом накрила чаклунку з Пітером.

      – Шкода. Дуже шкода. – обурено промовила Ліліт. – Я хотіла вам розповісти, що Річард зробив з тими зникли людьми. Як придумав все це. І як поплатився за це. Чоловік був з амбіціями, але вони його і знищили. Чорна, гнила душа ховалась в цьому мерзенному тілі.

      Елла приготувала іще одну пляшечку, але не встигла її використати. Ліліт розсипала який порошок перед собою і в туж мить здійнявся шквальний вітер, який вирвав юнаків з під захисту чарів, ударивши об стіну.

      – Убити їх! – прокричала Ліліт.

      Солдати кинулись в атаку, але наткнулись на потік вогню в обличчя.