Елла. Рус Пренс

намагалась не ні на мить не зводити погляд з сонця яке немов навмисно нестерпно довго перекочувалось по небесній гладі.

      Цілий день вони рухались, роблячи короткі перерви. Надвечір процесія дісталась то табору нападників в зеленому масивному лісі. Нападники розвели багаття, розпиваючи вино і жартуючи про те на що витратять гроші за здобич. Люди із кліток голодним очима дивились як бандити готують вечерю, надіючись, що їм теж перепаде.

      Одному з нападників набридло сидіти і він підійшов до клітки, розглядаючи жінок. Примітивши Соню він відімкнув клітку і випхав дівчину назовні. Не зважаючи на галас незадоволених полонених, чоловік схопив Соню за шию і потягнув подалі він табору. Сонце тим часом випускало останні промені світла, занурюючи все довкола у темряву.

      Чоловік кинув дівчину на землю і та відразу спробувала утекти, але нападник прижав її ногою до землі.

      – Куди зібралась? – п’яним голосом запитав чоловік.

      Соня підвела голову і привітно посміхнулась.

      – Так краще. – задоволено промовив чоловік, запримітивши як гримаса бідолашної дівчинки стала привітнішою.

      – Ніч прийшла. – тихо відповіла дівчина.

      – Що? – завагавшись, запитав чоловік.

      Обличчя Соні побліднуло, а волосся, немов ввібравши в себе землю, почорніло на очах у переляканого чоловіка. Дівчина відкинула від себе нападника, ударивши ним об стовбур дерева, Чоловік помер не встигнувши викрикнути ані слова.

      Темна постать, яка уже віддалено нагадувала Соню, повільно повернулась назад до табору. Вона не хотіла поспішати, насолоджуючись кожним поривом прохолодного нічного вітерцю. Чорний туман тонким струменем поволі підбирався до воїнів які, нічого не підозрюючи, вечеряли біля вогню. Очі дівчини спалахнули зеленим вогнем і темний дим поглинув чоловіків, не даючи їм можливості дихнути.

      Побачивши як нападники попадали мертвими додолу, жінки в клітках закричали від жаху. Соня не зважала на крик і одним рухом руки вибила замкнуті двері, звільняючи людей. Наляканий натовп в паніці кинувся розбігатись у різні сторони, перелякано озираючись на дівчину. Молода чаклунка не зважала на них, задоволено розглядаючи убитих.

      – Дякую. – промовив приємний голос.

      Соня різко оглянулась. Перед нею стояла жінка років сорока з короткою зачіскою в пошарпаній брудній одежі.

      – Як тебе звати? – запитала жінка.

      – Нас звати Соня.

      – Я Хелен. – спокійно і привітно промовила жінка. – Тобі є куди піти?

      – Є. В іншу сторони від них. – повагавшись, відповіла Соня, вказавши на людей які уже майже всі встигли зникнути серед зеленої листви.

      – Пішли зі мною. Тут більше немає чого робити. Дай мені можливість віддячити за порятунок.

      Хелен Картер жила в маленькому містечку, схоже на те в якому колись жила Соня з батьками. Жінка виявилась ткачем. Бандити схопили її по дорозі від родичів. Нічого цінного в неї не виявилось, то розбійники побили жінку і замкнули