Художник. Денис Замрій

страшно навіть уявити, що могло б статися, якби не зустрілися на шляху нашого героя такі люди, як Сошенко, Брюллов чи Гребінка. Чи могло таке статися? Дивне запитання…

      Чи міг би Іоанн Хреститель не зустріти Спасителя? Чи міг би перший із роду Романових не зустріти Івана Сусаніна? Хто ж це може знати? Але недарма кажуть, що «історія не знає умовного способу». Існує, мабуть, якийсь порядок речей, коли події відбуваються саме так, як відбуваються.

      Розділ восьмий

      Ранок

      А ти, моя зоре,

      Спускаєшся низесенько,

      Тихо заговориш.

      Усміхнешся, подивишся -

      Дивлюсь і не бачу…

      Прокинуся – плаче серце,

      І очі заплачуть.

Т. Шевченко. Сліпий, 1845

      Будинок вісім на Заміському проспекті прокидався. Це був один із так званих «прибуткових будинків», збудованих спеціально під здавання в оренду.

      Тоді в Петербурзі було багато таких ось прибуткових будинків, різних і за якістю, і за публікою, яка в них мешкала. І будували їх постійно. Ціни ж на оренду квартир у столиці тоді дуже й дуже «кусалися». Кімната, скажімо, у районі Сінної площі коштувала тоді сорок п’ять карбованців на рік. Багато це чи мало? Судіть самі: пуд пшениці коштував у ті часи дев’яносто сім копійок, відро горілки – десять карбованців, пуд гасу – карбованець і вісім копійок, а корову можна було купити за двадцять карбованців асигнаціями.

      Зрозуміло, що майстри пана Ширяєва не могли собі дозволити такої розкоші. Вони тулилися на горищах, спішно перероблених і ледь пристосованих під непоказне житло. Платили тоді не за кімнату, а «з носа» за дах і окріп.

      Ранок застав Тараса в мансарді, на ліжку, прив’язаному по-матроськи до балок стелі. Балтійський флот, колискою якого був Петербург, проникав навіть сюди – в оселі служителів муз. Матрос, приятель Прохора, влаштував друзям такі ось ліжка, «щоб зручно було й місця багато не займали». Тарас любив таку екзотику, мріючи потрапити на справжній великий корабель. А по тому – подорожі, далекі, незвідані країни і – найголовніше – свобода!

      – Слухай, Прохоре, – запитав він сибіряка, – як думаєш, чи відпустить мене на свободу Енгельгардт?

      – Дурень думкою багатіє, – відповів Прохор, який вважався в майстерні Ширяєва великим реалістом. – А хто йому буде тоді портрети писати? Його, Софії і всіх його коханок? Уявляєш, як добре йому зараз, адже власного художника має! Та ще й такого, що на себе сам заробляє. Одне замовлення з розпису Великого театру чого варте! А гроші йдуть за цю роботу не тобі, а панові Енгельгардту.

      – Так, бути чиєюсь власністю не дуже приємно… Іноді я про це навіть забуваю! – розсерджений Тарас жбурнув у куток мансарди огризок олівця. – Головне – я не розумію, звідки в Україні кріпосні селяни взялися?!

      – Адже споконвіку так було – здивовано зітнув плечима Прохор. – Ти хіба не селянського роду будеш?

      – Якщо вірити покійному батькові – то так, із селян. А якщо мамі й дідові, то з вільних