Художник. Денис Замрій

чудовий вибір! – відповів Оленін. – Цілком може бути, що відтане його величність. Надто вже монументальне полотно. А чи Карл Павлович про це знає?

      – Знає, звичайно, як не знати… аж ось і він!

      Грім оплесків зустрів головного гостя свята. Карл Павлович виходив із карети, осипаний пелюстками троянд і конфетті. Неуважно, думаючи про щось своє, маестро оглянув усіх присутніх і підняв для привітання руку.

      Карл Павлович був сам: Самойлова не любила галасливі компанії петербурзьких митців і купецьких синків, а також святкові обіди, які нерідко завершувалися в майстернях п’янкою з циганами й ведмедями, тому повідомила, що хвора. Брюллов теж розумів, що тут не Італія, тому не наполягав, щоб Юлія Павлівна його супроводжувала. Він вийшов із карети, дозволивши лакею зачинити за ним дверцята, і пішов по сходах, супроводжуваний захопленими вигуками:

      – Хай живе геній російського живопису!

      – Слава пану Брюллову!

      – З поверненням до Санкт-Петербурга!

      Трохи кривлячись, Карл Павлович увійшов у портик академії, звідки з розпростертими обіймами до нього назустріч рушив Григорович.

      – Карле Павловичу, ну нарешті! Ласкаво просимо, як-то кажуть, у рідні пенати! – пророкотав Григорович, розцілувавши Брюллова й тягнучи його за собою. – Як Італія?

      – Добре, скажу я вам, – відповів Брюллов, згадуючи апельсинові та лимонні гаї, звук мандолін і обіди в невимушеній обстановці. – Приватно, спокійно… Немає, знаєте, такого… розмаху!

      – Ну, Карле Павловичу, тут вам не Неаполь! Тут Росія! Простір!

      І Григорович особисто прочинив перед Брюлловим двері в залу.

      Зала, приготована й прибрана до обіду, вражала своєю пишнотою. Люстри і стіни над вікнами були оповиті вітальними гаслами й гірляндами. Стіл, уставлений всілякими тарелями з дичиною, фруктами, кав’яром і величезними осетрами, поданими у вигляді драконів, виблискував сріблом і венеціанським склом. Вази з квітами стояли по всій довжині столу, чергуючись із графинами вин і наливок. Ліврейні лакеї, готові прислужувати, виструнчилися біля столу, чекаючи, коли гості займуть свої місця.

      Оркестр грав польську мелодію, модну останнім часом. Кожному новоприбулому гостю вручали пам’ятну картку з назвами страв. Меню було таким: «Цибулевий суп за рецептом колишніх францисканців.

      Релеве, шматок осетра на рожні.

      Антре шести видів:

      – із соте з філе тюрбо під соусом «Метрдотель»;

      – з вугра по-татарськи;

      – з огірків, фаршированих мізками;

      – волован із білим м’ясом птиці під соусом «Бешамель»;

      – з риби сен-п’єр із каперсами, як у давнину;

      – філе куріпки кільцями.

      Печеня двох видів:

      – з піскаря по-провінційному;

      – з коропа, тушкованого у пряному відварі.

      Антреме шести сортів:

      – зі збитих білків;

      – з буряка, підсмаженого з шинкою;

      – з желе з мадерою;

      – з пончиків із кремом із квітів померанця;

      – із сочевиці, як у давнину, із соусом по-королівськи