Художник. Денис Замрій

Григоровича? Які з його малюнків були продані пітерським обивателям, які розійшлися на ярмарках? Боляче усвідомлювати, але цю спадщину ми безповоротно втратили.

      Так, сьогоднішня наука дозволяє з великою ймовірністю визначити почерк художника. Але скільки відтоді минуло війн! А були ще Жовтнева революція й блокада.

      Полотна спалювали з ідеологічних міркувань, ними запросто палили пічки. Будинки, розписані видатними художниками, руйнувалися самі й були зруйновані навмисно. На жаль, як кажуть: «Що маємо – не дбаємо». Тому сьогодні ми можемо говорити тільки про невелику частку художньої спадщини Шевченка, яка дійшла до нас. Але якщо те, що нам залишилося, – тільки невеличка частка, то яка ж була його справжня натура? Наскільки вона була велика й багатогранна?

      Однак час повертатися в дев’ятнадцяте століття. Ми спробуємо насолодитися хоча б тим, що залишила доступним нашому погляду сувора муза історії – безстрашна Кліо.

      Розділ п’ятий

      «Той захват дух мій пробудив…»

      Доле! Доле!

      Моя ти співаная воле!

      Хоч глянь на мене з-за Дніпра…

Т. Шевченко. Г. З., 1848

      Зараз це звучить дивно, але тоді, у дев’ятнадцятому столітті, слово «Україна» вживалося рідко, навіть серед її мешканців. Частіше казали «Мала Русь» або «Малоросія». Навіть сам Тарас Шевченко в особистому щоденнику сімнадцять разів називає свою батьківщину Малоросією й лише чотири – Україною. Утім, слово це існувало і сучасне значення під ту пору вже мало, хоч і звучало з дещо нігілістичним відтінком і здебільшого в середовищі української інтелігенції. Пізніше Шевченко жодного разу у віршах не назве свою батьківщину Малоросією, тільки Україною.

      Але одна справа – думка художника, а зовсім інша – думка влади. І хоча до видання Валуєвського циркуляру залишалося понад двадцять років, уже була надрукована перша книжка українською мовою – «Енеїда» Івана Котляревського. Однак це був не успіх просвітництва, а скоріше потурання й благодушність російського уряду, який не бачив тоді в Україні бунтарського духу або старанно його не помічав.

      Карета Брюллова котилася шляхами Малоросії. Художник відраховував катерининські верстові стовпи, поставлені ще світлішим князем Потьомкіним-Таврійським на шляху імператриці під час її єдиної подорожі до Тавриди. Відтоді минуло чимало часу, але дороги, прокладені для подорожі Катерини, не змінилися. Вони були курними, розбитими й вибоїстими.

      У Росії навіть зараз із дорогами біда, а в середині дев’ятнадцятого століття її транспортні магістралі взагалі нікуди не годилися. Як сказав хтось із мудрих: «Дві біди на Русі – дурні і дороги». Зараз уже важко уточнити, кому належить ця карбована фраза. Можливо, Салтикову-Щедріну, можливо, Карамзіну, а можливо, самому імператору Миколі Першому. Але цілком можливо, що ніхто з них нічого подібного не казав. Хай там як, але сказано точно й правильно.

      Отже, карета торохтіла старим і нудним трактом, Карл Павлович, нудьгуючи, дивився у вікно і, як-то кажуть, ловив ґав. Коли карета зустрічала на своєму шляху чергове село, художник пожвавлювався і крутив головою на всі боки,