Художник. Денис Замрій

увійшовши в коло її професорів, здатні все відновити. І ім’я, і канони, згідно з якими студентів слід навчати…

      – Невже із самим лише талантом?

      – Карле Павловичу! Усі знають про ваші зв’язки у високих колах.

      Григорович, поза сумнівом, мав на увазі, що Демидов змовився з Брюлловим про купівлю «Останнього дня Помпеї» для подарунка Миколі Першому, щоб тим самим відновити втрачену прихильність імператора. Карл Павлович, як багато людей мистецтва, був особою непрактичною. До того ж ціна, запропонована Демидовим за полотно, видалася художнику більш ніж достойною.

      Брюллов обернувся і глянув просто в обличчя Григоровичу.

      – Добре, я прийму вашу пропозицію. Однак для відновлення високого імені академії я вважаю необхідним влити в неї свіжу кров.

      – Нічого не маю проти. Але… Яким саме чином?

      – Треба, шановний Василю Івановичу, домогтися найвищого дозволу приймати в академію учнів із простолюду!

      – Ви ще скажіть, Карле Павловичу, з кріпаків!

      – І з кріпаків так само, – незворушно кивнув Брюллов.

      Григорович перестав усміхатися.

      Художників-кріпаків у Російській імперії було хоч греблю гати, і ніхто з господарів не палав бажанням із ними розлучатися. Обдарованих простолюдинів зазвичай жаліли пани з лібералів, особливо панянки, утім, на тому справа й завершувалася. Доходило навіть до скандалів. У суспільстві багато говорили про історію портретиста Тропініна, автора відомого портрета Пушкіна і «Мереживниці».

      Портретист, будучи кріпаком графа Моркова, відвідував заняття в академії. Один із професорів повідомив графу про те, що по закінченні він може більше не побачити свого кріпака. Морков із великого розуму одразу відкликав кріпосного художника до себе в Подільську губернію. Там його, уже відомого живописця, який стояв за графським стільцем у лакейській лівреї, упізнав один із гостей, француз. Скандал був такий, що Морков поспішив дати Тропініну вольну.

      Про це пам’ятали і Григорович, і Брюллов.

      – Добре, я подумаю про це, – пообіцяв Григорович і потягнувся за келихом, у який послужливий лакей не забарився долити вина.

      – Тоді я подумаю про те, чи прийняти вашу пропозицію, – парирував Брюллов. – Крім того, мені б хотілося обговорити деякі деталі моєї роботи в стінах академії. Утім, не тут, де-небудь у більш спокійній і дружній обстановці. Як ви на це дивитеся, Василю Григоровичу?

      – Позитивно. У середу я збираю салон, можливо, будуть пани Гоголь, Жуковський, князь В’яземський і впливові пани.

      – Добре, я прийду з Іваном Сошенком і з паном Венеціановим.

      – Панове! – від розмови їх відволік голос розпорядника, який пробирався з розкритим альбомом, пером і чорнильницею. – Панове живописці, ми влаштовуємо підписку на користь вдів і сиріт незаможних художників. Карле Павловичу, чи не зробите таку ласку й чи не напишете картину для розіграшу в лотерею на користь цих удів і сиріт?

      Добрий Брюллов кинув холодний погляд на улесливо усміхненого розпорядника й кивнув:

      – Чому ж не допомогти?