Художник. Денис Замрій

не зайти нам у трактир, хильнути оковитої? Я знаю непоганий недалечко. Чисто, публіка гарна, і швидко подають.

      – Та ну його до біса, Ваню! – махнув рукою Гребінка. – Ти краще розкажи, як у тебе з живописом зараз справи?

      – По-всякому… Знаєте, як буває – то беруть одразу два-три полотна, то цілковитий застій у справах.

      – А чого ж так?

      – Бачите, якщо поміщик будує нову садибу, то йому у вітальню обов’язково треба кілька пейзажів. Ось у мене нещодавно в Оранієнбаум ціла колекція пішла – і «Продаж сіна на Дніпрі», і «Хата в степу», і «Світанок у полі». Поміщик любителем української екзотики виявився.

      – З наших?

      – Дід по матері в нього українець, полковник козачий. Тож онук добре за це платить.

      – Усі б так. А імператорська родина, двір нічого не купує?

      – Вони здебільшого Венеціанова беруть. Відрадно їм, щоб жито колосилося, дівки в кокошниках і щоб усі нарядні та рум’яні. Олексій Гаврилович на це майстер.

      – А імените купецтво як? Замовляє?

      – Купці – народ вдячний! – пожвавився Сошенко. – Якщо хтось із купців у першу гільдію вибивається, то одразу хоче особняк та щоб по всіх стінах портрети батьків, дідів, прадідів! Велике замовлення тоді, і платять, не економлячи.

      – А звідки ж вони знають, як виглядав їхній прадід? – недовірливо гмикнув Євген Павлович. – Якщо з нього парсуну не писали, живописця не замовляли?

      – Багато хто й писав, і замовляв! – палко заступився за купецтво Сошенко. – На деякі парсуни дивишся й диву даєшся – де навчалися ці невідомі малярі? Не гірші за Джотто трапляються, чесне слово даю!

      – Я тобі можу пояснити, Ваню. Вчилися і в Римі, і у Флоренції, і в Страсбурзі.

      – Поверталися?

      – Так! Знаєш, що я думаю?

      – Що ж?

      – У наших живописців не менший талант, аніж у Ботічеллі або Мікеланджело.

      – А в чому ж тоді проблема в наших?

      – Розумієш, Ваню, замовники в наших земляків і в італійців різні.

      Сошенко розсміявся.

      – Ще б пак, Сікстинську капелу розписати – мрія кожного! Мабуть, гарне замовлення.

      – Мрія мрією, Ваню, а працювати над собою треба. Хоча… у всіх по-різному буває.

      – Це точно, що по-різному…

      Годинник ударив іще раз. Пора було розходитися. Дорога додому для Івана лежала повз Літній сад. Попрощавшись із другом, Сошенко рушив швидким кроком, насвистуючи на ходу популярний мотив з оперетки.

      Усе дихало свіжістю, від близькості Неви було сиро, і Сошенко мимоволі щулився, згадуючи з «Житій Олександра Невського»: «І був один чоловік, старійшина Іжорської землі, ім’ям Пелугій, йому доручена була нічна варта на морі. Був він хрещений і жив серед роду свого, язичників, нарекли його у святому хрещенні Пилипом, і жив він богоугодним життям, дотримуючись посту в середу і п’ятницю, тому й удостоїв його бог бачити дивовижне видіння того дня. Розповімо коротенько.

      Дізнавшись про