Художник. Денис Замрій

гроші в прихожан, допомагали священикам на службах, а в кого було більше таланту – ще й писали ікони. Уся ця купа обов’язків робила українського сільського дячка живим персонажем, життєво мудрим, досвідченим у спілкуванні, хоча й трохи лукавим.

      Кирилівський дяк, у якого зупинилися в цей час Брюллов і Самойлова, був типовим – щоб не сказати «класичним» – представником своєї верстви, який за «труди своя» отримував непогані підношення. Злі язики казали, що частіше яйцями й салом, однак не гребував також «хлібом насущним», тобто міцною козацькою горілкою чи спотикачем, а також сливовицею й наливками.

      Дізнавшись, що в поважних панів «із Пітембурга» негаразди з каретою, дяк швидко знайшов лимаря і коваля, а поки представники технічної інтелігенції села вовтузилися зі зламаною спицею, – лагодили, кували й змащували, – запросив Брюллова і Юлію Павлівну випити під розлогою грушею узвару – «по-простому, по-нашому».

      «Поважні пани» були настільки стомлені дорогою, що від такої пропозиції відмовитися не змогли. Вони повсідалися на лавках за дощатим столом у затінку старої груші, яка пам’ятала, напевно, і татар, і поляків, і козаків, що проходили цим краєм. Надворі вже сутеніло, у повітрі стояв запах розігрітих трав і свіжоскошеного сіна. На деревах гули бджоли та в далекій кузні гупав молот – лише ці м’які звуки порушували райську тишу цих місць.

      Узвар був поданий у гарному розписному глечику. Поруч із ним на вишитій скатертині розташувалися в полумисках кренделі, бублики, мед у стільниках і малина.

      – Вибачайте, чим багаті, – солодко повторив дяк, повагом всідаючись на заяложений стілець.

      – Дуже вдячні, отче, – щиро відповів Брюллов, посміхаючись у вуса.

      Однак дивився він не на дяка. Його увагу давно привернув малюнок, прикріплений до віконної рами так, що було видно знадвору. На малюнку ніжно всміхалася дівчина з косою і в стрічках. Її темні очі дивилися на художника. Малюнок був таким живим, що здавалося: незнайомка ось-ось струсне стрічками й голосно розсміється.

      – Хто це? – запитав Брюллов, киваючи на малюнок і підливаючи собі ще узвару.

      – А, це… – промовив дяк, озирнувшись на хату. – Це Оксана, дівчина з того кінця села. Гарна дівчина… Її тут усі знають.

      – Я не про те, – усміхнувся Карл Павлович. – Мені цікаво, хто малював.

      – Хто малював? Та був тут один у нас… Нероба такий, пастушок, сирота. Усе малював.

      – А зараз де цей пастушок?

      – Та де… – Дяк сердито засопів, спохмурнів і кашлянув у кулак. – До Пітембурга пан забрав. Ледве здихалися пастушка.

      – А що ж таке?

      – А ось що. Перед від’їздом, значить, я в нього халявки від чобіт запозичив – душа випити прагла.

      – Пропили чи що, отче?

      – Ну, що ж так одразу – «пропили»… Може, коли-небудь віддав би. То він, антихрист, за диявольською намовою до лавки мене прив’язав і різками відшмагав! Духовну особу! Відшмагав!

      Брюллов уже не стримував себе і сміявся,