Художник. Денис Замрій

щоб трохи сказати також про Оксану. З картини дивиться на нас і одночасно не на нас худенька дівчина з косою, а на шиї хрест і Божа Мати. Це та сама Оксана, яка стане коханням усього Шевченкового життя.

      Але про неї ми розповімо трохи пізніше. А тепер вирушимо до Петербурга для того, щоб представити вам, шановний читачу, ще двох людей, яким належало відіграти в житті нашого героя не менш, а може, і більш важливу роль, аніж дячку, Карлу Брюллову і Юлії Самойловій.

      Розділ сьомий

      Очі чорні

      А той, щедрий та розкошний,

      Все храми мурує…

Т. Шевченко. Сон, 1844

      Петербург лежав на гранітних набережних, як бездомний європейський волоцюга, що притулився на околиці безкрайньої дикої Русі.

      Над Невою залягав туман, огортаючи причальні стінки і мости. А над цим туманом височів шпиль Петропавлівської фортеці як знак того, що місто живе, укладає свої неписані закони і пам’ятає про своїх мешканців. Із дзвіниці до вечірні вдарив дзвін.

      Того вечора на набережних Північної Пальміри було велелюдно. Деякі пани пристойного, хоч і ліберального вигляду безтурботно гуляли респектабельними Адміралтейською або Англійською набережною, незважаючи на вечірній час. На Перевізній набережній втомлені човнярі чекали спізнілих пасажирів, які побажають переплисти на той берег за подвійну супроти денної плату. На Аптекарській набережній бешкетували різноманітні темні людці – контрабандисти й злодії. Але ми вирушимо на центральну – Палацову – набережну, розташовану лише за декілька кроків від Літнього саду.

      На набережній, схилившись на парапет, стояли двоє: середнього зросту високочолий молодик, одягнутий у легке пальто, і його співрозмовник – солідний бородатий чолов’яга в чорному. Вони мовчки дивилися на чорні води Неви.

      Познайоммося з ними ближче, адже в житті нашого героя, як ми вже сказали, вони відігрáють вирішальну роль. Щоправда, наразі панове самі ще не знають ані про цю роль, ані про молодого підмайстра.

      Невисокий молодик був художником, звали його Іван Сошенко. Так-так, саме той, про якого розповідав Юлії Павлівні Брюллов. А ось чоловік у чорному – це поет Євген Гребінка. Його останній романс «Очі чорні, очі страсні…» став надзвичайно популярним того року серед найвибагливіших цінителів поезії – імператорських кавалергардів. І не тільки серед кавалергардів! «Как люблю я вас, как боюсь я вас! Знать, увидел вас я в недобрый час!..» звучало і в найкращих салонах, і в дорогих рестораціях, і в циганських шалманах.

      Та й, чого вже гріха таїти, Малоросія в нинішньому сезоні петербурзьких салонів була найбільшим «писком моди». Незадовго до описуваних подій вийшла друком перша книжка «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Васильовича Гоголя – і пригодами козаків, чортів, відьом, ковалів і красунь зачитувалися всі – від малого до старого.

      Ось що писав у 1831 році про цю книжку Пушкін: «Зараз прочитав «Вечори поблизу Диканьки». Вони вразили мене. Ось де справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без чванства. А місцями яка поезія!.. Усе це так незвичайно в нашій нинішній літературі, що я