Художник. Денис Замрій

мудрувати, майстре, – досі спить.

      – Знову всю ніч п’єте або малюєте? У Літній сад через ґрати стрибаєте? – не на жарт стривожився Ширяєв. – А якщо городовий зловить? І до мене приведе? Хто за вас відступного давати буде?

      – Та киньте, майстре! Либонь, заробимо на відступне!

      – Отож! Саме про це я хотів сказати.

      І Ширяєв витяг з-за спини два аркуші цупкого паперу.

      – Що це?

      – Це? Це, братці мої, наше замовлення.

      Усі з цікавістю підсунулися до Ширяєва, витягаючи шиї та намагаючись розглянути дивні ескізи в руках майстра.

      – Га? Як вам? – У голосі майстра звучала гордість. – Великий театр переробляти будемо!

      Тиша запанувала в майстерні, бо учні одразу зрозуміли, яке важливе замовлення отримала майстерня. Не даючи отямитись, Василь Ширяєв читав:

      – «Приступаючи до перероблення будівлі Великого театру, театральна дирекція наказала:

      1. Доручити розпорядження і загалом завідування роботами з цього переробляння архітектору Кавосу за представленими ним планами і малюнками.

      2. Провести роботи на публічні торги за описом ним, Кавосом, складеним, щоб перероблення театру цього загалом було завершене не пізніше вересня місяця цього року.

      3. Для приймання матеріалів до їхніх робіт призначити театрмейстера Карташева і охтенського теслю Кононова…»

      – А що се означає, Василю Григоровичу? – шанобливо спитав Прохор.

      – А те означає, – багатозначно зауважив Ширяєв, складаючи аркуш навпіл. – Що архітектор Кавос – мій майже родич. Тож замовлення наше! Знайдіть мені Шевченка. Розсиджуватися ніколи, для всіх роботи буде до біса!

      Прохор побіг по Тараса. Його більш досвідчений друг уже встиг узяти участь у роботі з декількох великих замовлень: три роки тому був завершений розпис у нових будівлях сенату і синоду – головних адміністративних спорудах столиці. Розписували інтер’єри академік Медичі, художники Ріхтер, Василь Соловйов і його товариші Василь Ширяєв і Петро Матвєєв зі своїми учнями, серед яких також був «кімнатний живописець» Тарас Шевченко.

      Великий театр Санкт-Петербурга переживав своє друге народження. У 1775 році театр мав будуватися за проектом видатного Антоніо Рінальді, але після того, як маестро впав із будівельних риштовань і втратив можливість керувати роботами, за справу взялися німці Тишбейн і фон Баур.

      Очевидець описував театр у день відкриття так: «Зовні він являє собою будівлю величного вигляду. Над головним входом височіє зображення сидячої Мінерви з каррарського мармуру з її символами і написом на щиті: «Vigilando quiesco (спочиваючи, продовжую пантрувати)».

      У первісному варіанті театр мав три яруси і вміщував дві тисячі глядачів – практично все вельможне панство Санкт-Петербурга, включаючи дипломатичний корпус.

      Проте пізніше імператор Олександр I особисто схотів переобладнати будівлю столичного храму Мельпомени – і театр змінився. Архітектор де Томон впорався з роботою за небачено короткий термін – лише вісім