Художник. Денис Замрій

узятися за третій, вирішив трохи перепочити. Між нами кажучи, йому шкода було дорогих матеріалів, на які витрачалися всі мізерні заощадження скромного підмайстра.

      – Правду той казав, – упівголоса промовив він, сідаючи на свій ящик і відкушуючи від видобутої з кишені булки, – мені не вистачає цієї… як її… «школи»…

      Підмайстер майже з ненавистю подивився на статую Сивіли.

      – Гаразд, богине! – звернувся до неї Тарас. – Якщо допоможеш мені стати справжнім живописцем, намалюю твій портрет найдорожчими фарбами! І п’яти карбованців не пошкодую!

      І художник перехрестився перед образом Сивіли Дельфійської, ніби свято вірив й у неї, й у свою обіцянку. Віщунка ж стояла, звівши очі догори, і ніякого зацікавлення молодим талантом не виявляла. Навіть якщо й побачила щось велика, шанована еллінами, римлянами, а по тому й ранніми християнами віщунка, то нікому про це не сказала… Як не сказала також про розмову, що відбувалася за тисячу верст від Тараса й виявилася доленосною для нього.

      Розмови розмовами, а доля долею. Зараз нам залишається тільки дивуватися з того, з яким завзяттям, з якою наполегливістю йшов наш герой до своєї мети. І ще більше дивує те, що на цьому тернистому і складному шляху він не піддався зневірі, не збився на манівці. Адже так просто було цьому кріпакові, рабу за народженням, але не за своєю суттю уподібнитися мільйонам інших рабів і прожити просте життя, з маленькими людськими радощами й бідами.

      Ні, усе-таки вже тоді він був генієм. Хоча навряд чи сам це усвідомлював. Але повернімося до розмови, про яку знала Сивіла, що таємничо дивилася поверх голови художника.

      Розділ третій

      На палубі фрегата

      Сіяють очі молодії,

      Витає радість і надія

      В очах веселих, любо їм,

      Очам негрішним, молодим.

Т. Шевченко. Огні горять, музика грає, 1850

      Отже, Одеса… Над пристанню кричали чайки, мало не зачіпаючи косими крилами високий Воронцовський маяк.

      Сьогодні мало хто знає, що в ті роки Одеса аж ніяк не була столицею півдня Росії. Більше того, вона не була навіть губернським центром. Входила Одеса тоді до складу Херсонської губернії й була лише повітовим містом. Проте вже тоді Одеса стала «осередком різних народів». Окрім росіян і малоросів, мешкали тут євреї, оскільки повіт, як і вся губернія, перебував за межею осілості. Було багато німців-колоністів, що переселилися сюди ще за Катерини Великої, і поляків, які шукали кращої долі на «східних кресах». Не кажучи вже про греків, молдаван, болгар, албанців і безліч інших народів. У місті найвищим указом був заснований «порто-франко» – порт, звільнений від митних зборів.

      Давно відомо – де влада дасть хоч невеличке послаблення, туди й люди з’їжджаються. Тож хоч була Одеса лише повітовим містом, але стала найбільшим торговим і вантажним центром на півдні імперії. І розвивалася стрімко, куди швидше за губернський Херсон, де очолював генерал-губернаторство дійсний статський радник Яків Гнаскау. І нехай не ображаються