Художник. Денис Замрій

давно ви були в Одесі? – питався молодий дворянин у гарному костюмі й рогових окулярах. Очевидно, пан побував в Італії.

      – П’ять років тому, пане! – зітхав сорокарічний чоловік у такому ж гарному костюмі і фесці. Схоже, кар’єрний дипломат, який повертався з Османської Порти.

      – Ви уявити собі не можете, добродію, як усе в Одесі змінилося! Власне, крамниці влаштовані не гірше за паризькі чи взагалі європейські! Так, місто постаріло й подорослішало. Ах, бачив би мій батько, який будував це місто, яким райським куточком стала ця степова рівнина! – захоплено розповідав дипломату молодий чоловік, витираючи хусточкою очі під окулярами.

      Одесі на той час було близько сорока – новоприбулі не могли не подивуватися своєрідному вигляду Південної Пальміри, такої не схожої на всі інші міста величезної й неосяжної Малоросії. Та що там Малоросія! Не було такого міста також у всій величезній Російській імперії.

      Інженер де Волан, брабантський дворянин, якому одесити досі завдячують зручним плануванням міста, недаремно провів свою молодість у Сполучених Штатах Північної Америки, де повсюдно створювались колонії – міста, фортеці й селища нового зразка для заповзятливих і волелюбних мешканців. Щодо поглядів цього містобудівника не вщухали суперечки, навіть на палубі «Імператриці Олександри».

      – Цей де Волан – чи як його там – хоче побудувати місто за зразком колоніальних портів протилежної півкулі! Це ж моветон, чи не так?

      – Чому ви так гадаєте?

      – Хіба приживеться в наших широтах те, що, можливо, і добре, але зовсім в інших палестинах? – густим басом запитував огрядний священик, поправляючи величезний хрест на грудях і вдивляючись в панораму Одеси на обрії.

      Утім, з цього приводу обурювалося також багато одеситів, здебільшого консерваторів.

      Пароплавний фрегат дав два гудки, обдавши пасажирів димом, і засвистіли до швартування боцманські дудки.

      – А що в цьому поганого? – здивувався візаві священика – пан модного ліберального вигляду в солом’яному капелюсі і з тоненьким ціпком. Після чого не втримався, хизуючись власною вченістю: – Тим більше, що Північноамериканські Штати розташовані на тій самій широті, що й наша рідна Одеса. Це, батюшко, можна на будь-якому глобусі побачити.

      І дійсно, усе в проектах де Волана здавалося на диво зручним і гарним.

      Уже за герцога Ришельє в місті з’явилося безліч вулиць завширшки п’ятдесят футів кожна, були розбиті сади, відкриті навчальні заклади – благородний виховний інститут та комерційна гімназія. А як же без цього, запитаєте ви, якщо товарообіг порту становив уже тридцять мільйонів карбованців щороку?

      Відомо, що там, де розвивається комерція, процвітають мистецтва – тож у 1810 році в Одесі сам Арман Емануель Софія-Септімані де Він’єро дю Плессі, граф де Шинон, п’ятий герцог Ришельє відкрив перший будинок Оперного, або – як тоді його називали – Міського театру.

      За спогадами сучасників, «зала старого театру