Шлях додому. Брюс Кэмерон

не приїде Одрі, ми у глухому куті. Але я не дозволю йому вбити котів.

      – А якщо він розкидає отруту?

      – Я слідкую за цим. Поки що нічого такого не було. Гадаю, він намагається знайти когось в адміністрації шерифа й підкупити його, аби той підтвердив, що жодних котів там немає.

      Мама якусь мить мовчала.

      – Лукасе…

      – Що?

      – Чому це для тебе так важливо? Не те щоб я не любила тварин, але для тебе, здається, це щось більше.

      Лукас змінив позу на стільці.

      – Гадаю, тому що вони в цьому світі самі-самісінькі.

      Я подивилася на Маму, яка відкинулася на спинку стільця, схрестивши щиколотки.

      – Ти відчуваєш, що маєш захистити їх, бо вони покинуті. Так само колись почувався і ти, потребував захисту, коли тебе покинули.

      – Через групову терапію з тобою майже неможливо нормально розмовляти.

      – Я серйозно.

      – Хіба я не можу просто відчувати відповідальність за них?

      – Чому? Чому ти постійно за все відчуваєш відповідальність? Наче ти подорослішав у п’ять років. Це через…

      На мить вони замовкли. Я обережно обнюхала підлогу під ногами Лукаса, сподіваючись знайти загублений шматочок курки.

      – Через що?

      – Через те, що ти єдина дитина алкоголіка.

      – Ти можеш відпустити цю тему, мамо? Іноді я роблю речі з тих причин, яких не можу назвати, гаразд?

      – Я просто подумала, що непогано було б подивитися на це з такого боку.

      – Мамо, це коти. Можна на цьому зупинитися? Чесно, я не звинувачую тебе кожного дня свого життя і не думаю про все, що сталося. Я знаю, що для тебе це важливо, але я просто радий, що все нарешті повернулося до норми. Гаразд? І я вважаю, що це нормально хотіти зупинити якогось забудовника, щоб той не повалив будівлю на кількох безпорадних котів.

      – Гаразд, Лукасе. Гаразд.

      Ми з Лукасом гралися і гралися. Він любив казати: «Роби свої справи», коли ми були надворі. Іноді він давав мені смаколик, але здебільшого – ні. Міг також засунути пальця до рота й видати різкий пронизливий звук, який спочатку мене лякав, але потім я зрозуміла, що то сигнал: треба бігти до Лукаса по якийсь смаколик. Тому щоразу, коли він підносив руки до рота, я починала хвилюватися.

      Найменше в будинку я любила «вольєр». Мама і Лукас захоплено показували мені цю штуку, але вона була зроблена з металевих прутів, і їх не можна було жувати. Вони поклали всередину м’яку подушку й навчили мене гри «Йди до свого вольєра»: я заходила всередину, лягала на подушку, а вони давали мені смаколик. Потім раптом змінили правила: я зробила «Йди до свого вольєра», вони дали мені смаколик, а тоді залишили вдома саму!

      Гризти там не було чого, окрім подушки. Пошматувавши її (вона виявилася не дуже смачною), я почувалася неймовірно самотньою. Так сильно сумувала за Лукасом, що гавкала весь час, поки його не було.

      Лукас страшенно засмутився, що залишив мене саму на весь день, хоча я шалено раділа, коли він повернувся, бігала вітальнею, стрибала на меблі, каталася по килимі й облизувала його обличчя. Здавалося, він не