Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

надто мало, – поскаржився Копил. – Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше…

      – От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!

      – Воно б і нічого… можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки…

      – Що?..

      – Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати…

      Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання:

      – А що, якби на вільне місто Рогатин зненацька кримчаки напали?..

      – Ну, напали б, і?..

      – І з-поміж інших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню – а?!

      – Та-а-ак!..

      Крекчучи, Семен дрібненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очі, зашепотів:

      – Непогано… Непогано було б, якби не в полон по гнали, а відразу ж на місці повбивали… Бо Іван за живою коханкою, мабуть, навздогін кинеться! Отже, нехай краще на місці приб’ють обох.

      – Можна й на місці, – погодився Прохор. – Ну, підстрелили… Буває ж, хіба ні?

      – Буває, ще й як буває, – погодився зі слугою хазяїн. – Тоді моїй Настусі шлях під вінець із князем Вишневецьким миттю відкрився б.

      – Завжди радий прислужитися своєму панові! – хитро посміхнувся Копил.

      – Облиш радіти! Ти насамперед скажи, як нам з бусурманами знестися й домовитися?! За якихось два дні…

      – Не переймайтеся такими дрібницями, ваша милосте! Ви стільки разів громили загони кримчаків, що відбитої у них зброї…

      – От-от: громив!

      На обличчі Олізара був написаний непідробний розпач, коли він продовжив розвивати свою думку:

      – Чого доброго, як довідається татарва клята, хто по слуги від них просить, то й не захоче жодної справи мати з моїми посланцями! А у нас часу обмаль…

      – Ніхто нічого не довідається й не запідозрить, не турбуйтеся!

      – Як це не довідається?! Як, тобто, не запідозрить?! – сторопів Семен.

      – Та отак! – смиренно мовив Прохор, відразу припав вустами до хазяйського вуха й щось швидко зашепотів. По мірі розуміння почутого вираз обличчя Олізара змінився спочатку на спокійний, а потім і на досить задоволений. Старий відсторонився від слуги, розправив плечі, ляснув його по спині й вигукнув радісно:

      – Ну, Копил, ну, хитрун!.. Ну й надумав же ти, чесне слово!..

      – Завжди радий прислужитися вашій милості!

      – Так-так… А як же ми довідаємося, де саме в Рогатині живе новоявлена князівська дружина?!

      – Та простіше простого: простежимо, куди гонець Вишневецького поїхав.

      – А ти, часом, не додумався наказати комусь із…

      – Наказав, зрозуміло, – підтвердив Прохор. – Ще не знаючи навіщо, але наказав простежити за гінцем, не привертаючи до себе зайвої уваги. Тому до моменту нападу на Рогатин буде відомо, на який саме будинок напасти. Про всяк випадок можна буде й сусідів пошерстити, щоб