Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

стусани чоботями. Новий слабкий стогін непритомної бранки.

      – Послухайте-но, хлопці… а що з нею робити станемо?!

      – Як, тобто, що?! Онде річка неподалік, знайдемо ополонку і…

      – Не годиться! Ще по весні спливе, чого доброго…

      – Ну то й що з того?!

      – А те, що Копил наказав суворо: влаштувати все так, начебто татарва на Рогатин налетіла. Отже, в ополонку ніяк не годиться!

      – Це чому ж?..

      – А хто з вас бачив татар, які бранців в ополонці топили б?!

      – А-а-а!..

      – Ото ж бо й ба!

      – Ну, якщо так… Тоді відвезти її подалі в ліс і закопати!

      – Та ну?! Мороз землю, мабуть, не менш як на цілий аршин скував. Ти що, сам особисто берешся їй могилку продовбати?!

      – Ну-у-у… не знаю тоді.

      – Ото ж бо й воно, що не знаєш! А хто з вас знає?! Ти?! Ти?! А може статися, ти?!

      Усі загомоніли хором у тому розумінні, що ніхто не знає.

      – Погано, хлопці, вкрай погано!.. Нам би ще якось із тими впоратися, яких ця гадюка повбивала.

      – Та з ними якраз усе простіше від простого: сховаємо поки що у лісі, місце намітимо, Копилу скажемо – він людиськ піджене, небіжчиків вивезе… А от з нею як бути?!

      – Отже, послухайте мене, хлопці: годі прикидати-гадати, вирішувати щось потрібно. Он погляньте, як непогода розігралася: так і мете, так і мете!..

      – Хуртовина – це добре: вона всі сліди наші схоронить. Але от чого б такого із цією вогонь-бабою придумати?..

      Довге мовчання.

      Як раптом:

      – А знаєш що… Я, здається, надумав!

      – Ну, і чого ти там надумав?

      – А давайте-но продамо це стерво справжнім татарам, еге ж?!

      – Справжнім?!

      – А що такого?! Ще й заробимо! Хоч і малий ясир[3], та зайвими грошики в калитці не бувають…

      – Послухай-но… але ж маєш рацію, чорти б тебе вхопили!

      – Х-ха, ще б пак! Це дотепер ми поспішали, щоб раніше за князя Вишневецького в Рогатин потрапити, а тепер нас утришия ніхто не жене. Поїдемо собі спокійненько, знайдемо татар, продамо наш ясир, грошенята поділимо по справедливості…

      – Тоді от що: ти запропонував – ти й роби! Бери із собою Федька…

      – А чому я?!

      – Тому, що я так сказав! Отже, беріть цю руду відьму із собою, несіть звідси подалі, шукайте татарву, яка тут нині так і нишпорить, продайте бусурманам – та й по всьому! Заразом шапки татарські й усе інше барахло, у яке ми наряджалися, і ще зброю також продайте якнайдешевше, не торгуючись.

      – Щоб ніяких слідів, отже?..

      – Авжеж, розумако, авжеж!

      – Добре придумав, зробимо. А до речі, з Копилом ділитися будемо чи?..

      – А його яке діло?!

      – Ну-у-у, він все-таки нас сюди послав…

      – То він що ж, з нами бабу цю чортову ловив, з нами під її кинджал ліз?! Може, Копилу вона кишки на сніг випустила – га?!

      – Або проміж ребер тицьнула…

      – У-у-у, кинджал проміж ребер!.. Бісиця!!! Хто б міг подумати… Отже, між собою все поділимо, честь по честі. І без Копила.

      На тому й вирішили.

*

3

«Живий товар», бранець, раб.