Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

Марта вийшла геть із кімнати, залишивши подружжя наодинці.

      – Навчиш мене користуватися моїм малесеньким кинджальчиком?!

      – Зрозуміло, навчу! Будеш володіти ним, як володію я, як учив мене батько. Гаразд?

      – Гаразд, гаразд! Давай-но його сюди, – простягнула руку Олександра, розглядаючи дамаський клинок, як заворожена.

      – Стривай, не так швидко.

      Князь завбачливо відвів руку з кинджалом убік, потім повернувся до скрині, витягнув звідти найтоншу шовкову хустинку, підкинув у повітря й виставив уперед клинок. За секунду на підлогу впало дві половинки хустки.

      – Обережніше з ним. Бачиш, який гострий?

      – Він мій, він мій! Давай сюди!!! – скрикнула нетерпляче Олександра.

      – Віддам, віддам, не хвилюйся: князівське слово твердіше від криці, з якої викувано цей кинджал! Але віддам лише, коли навчу, як поводитися з ним, не раніше… Ти не знаєш всієї сили кинджала! Небезпечна це штука, ох і небезпечна!..

      – А якщо в бою кинджал і шабля зійдуться, хто з них переможе?! – не вгамовувалася попівна.

      – Якщо в бою, то шабля, хоча…

      – Хоча що?

      – Врахуй, ластівко моя, що кинджал – зброя таємна, тому… дивлячись який бій буде! Кинджал метнеш – ворога враз уб’єш. От якщо тільки відбити кинджал у кидку, тоді…

      – А можна відбити?

      – Можна й не встигнути відбити. Тоді, якщо кинджал умілою рукою кинутий, – тоді від нього вірна смерть!

      – Ну, саме отака зброя мені й потрібна!

      – Зрозуміло, моя ластівко, зрозуміло.

      Ні батько Гаврило, ані тіточка Марта не зраділи рішенню Вишневецького навчити дружину володіти зброєю, але суперечити не насмілилися. Через два місяці заповітний кинджальчик остаточно перейшов у повну власність попівни, від чого вона впала у бурхливий захват, а інші домочадці – у мовчазне невдоволення…

* * *

      У жовтні погода вкотре за той рік зіпсувалася. Спочатку в повітрі кружляли самотні сніжинки, потім північний вітер пригнав довгі череди пухких бруднувато-сірих хмар – і почався нескінченний снігопад. Вітер здіймав сніг, що випав напередодні, й пожухле опале листя, стрімко кружляв над землею й розкидав пригорщами на всі боки. Вранішній іній, тоненький та іскристий, вкривав оголені гілки дерев, кущів, стіни похмурих будинків.

      На початку жовтня Сашунька народила здорового величенького хлопчика з рудим чубчиком і неодмінною родимкою на правому плечику. Родимка була дивної форми й найбільше нагадувала… тонку вигнуту шаблю!

      Знахарка Марта, що приймала пологи, оглянула немовля й лишилася задоволеною:

      – Козаком буде, як я й казала! А родимка яка, родимка наша родова – а?! Ото великий воїн буде, ой великий! Рідній землі на славу, ворогам лютим на загибель. Пишайся синочком таким, Олександрунько!

      Щаслива, хоча й виснажена пологами попівна розпливлася в радісній посмішці.

      Немовля охрестили в церкві Святого Духа 8 листопада 1517 року й нарекли на честь святого заступника цього дня – Дмитром.