Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

Вишневецький ніяк не відреагував на окрик.

      – Та не біжи ти від мене, немов очманілий!..

      Тепер молодий князь зупинився, обернувся до Олізара й неприязно процідив крізь зуби:

      – Ніколи я ні від кого не тікав, ще чого…

      – Ну, ясна річ! Ти незмінно відрізнявся гордістю й хоробрістю, – відхекуючись після швидкої ходи (майже бігу!), Семен зупинився перед Вишневецьким і заговорив якомога м’якіше: – Я так давно не бачив тебе! Ти за цей час виріс, змужнів… Просто орел, як я подивлюся! А між іншим, я тебе пам’ятаю всього лише п’ятнадцятирічним хлоп’ям… Коли батько твій покійний Михайло вкотре збирався в похід на бусурман, коли вирішив тебе із братом твоїм Олександром прихопити – пам’ятаєш?..

      – Чого б не пам’ятати, – процідив крізь зуби Вишневецький.

      Олізар же продовжував у колишньому піднесеному тоні:

      – Ох, яким же хвацьким вояком був твій батько! А ти весь у нього вдався і вродою, і статтю…

      Очі Олізара заблищали демонічним вогником. Чим довше слухав Іван його слова, тим глибше поринав у спогади. Потихеньку очі його почали злипатися: позначилася втома після довгої дороги й загальна тяжка гнітюча атмосфера рідної домівки.

      Мати завжди уявлялася Іванові не жінкою із плоті та крові, а такою собі величною кам’яною статуєю. Він щиро дивувався батькові: як цей життєрадісний, жвавий лицар уживався з кам’яною скульптурою, у якої ну зовсім не було ні почуттів, ані емоцій – сам лише суцільний тверезий розрахунок?! Не дивно, що після смерті старого князя Михайла син просто втік з рідного дому, щоб тільки не стати таким, як його мати – безжальним і безсердечним. Молоде трепетне серце Івана прагнуло насиченого життя, скороминущих розчарувань, палкого кохання – загалом, усього що завгодно, аби не життя за раз і назавжди встановленим церемоніалом!!!

      – Отож, дорогий ти мій Іване Михайловичу, у мене до тебе пропозиція, якщо ти ще не забув про це…

      Слова Олізара повернули Вишневецького до реальності.

      – Що?..

      Судячи з реакції, він і досі не отямився остаточно, тому Семен продовжив жваво:

      – Сподіваюся, ти все ще не забув мою красуню Настусеньку?..

      – Як же її забудеш, – неохоче мовив Вишневецький.

      Незважаючи на досить безсторонню розмову, що тільки-но відбувалася у материній світлиці, тепер, за відсутності старої княгині, йому не хотілося сваритися з Олізаром. Зрештою, це ж славетний воїн, товариш його покійного батька… хоча, зрозуміло, він не вирізнявся ні високою моральністю, ані шляхетністю…

      – Отож я й веду весь час про те, що дочка моя тепер знову вільна, – тон Олізара зробився урочистим.

      – А я, здається, повідомив у присутності моєї шановної матінки, що не хочу харчуватися недоїдками із Сангушчиного столу… Та й не можу….

      – Але послухай-но, хоробрий мій лицарю Іване Михайловичу!..

      І Вишневецький не стерпів. Вирішивши завершити настільки неприємну бесіду одним махом, він мовив холодно:

      – Мене