Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

правда, княже, їдемо ми з Рогатина.

      – З Рогатина?!

      – Звідти.

      – А чому?..

      – Чули ми, начебто татарва в окрузі швендяє, от і вирішили по дорозі всипати бусурманам як годиться. У Рогатині на них і наштовхнулися…

      – Що-о-о?!

      – А що чуєш, княже! Подивись-но тільки, онде ці кляті нехристі одного з наших пирнули.

      Слідом за проводирем Вишневецький під’їхав до пораненого. Як раптом!..

      – Звідки це?!

      Смертельно блідий князь тремтячою рукою вказав на руків’я кинджала, що відкрилося його погляду під відкинутою полою рваного, заляпаного кров’ю плаща.

      – Татарин кинув, – промурмотів поранений, ледь розліпивши пошерхлі губи. – Я на нього… а він, отже, як замахнеться – і!..

      Не дослухавши його, Іван міцно замружився, ткнувся обличчям у долоні й тужливо застогнав.

      Безсумнівно, це був той самий кинджальчик з дамаської сталі, що він подарував своїй молодій дружині й поводженню з яким навчав її особисто. Та обставина, що слугу Олізара поранив клятий татарин, могла означати лише одне: зброя перейшла до кримчака… ясна річ, із чиїх ніжних милих рученяток!!!

      О-о-о, невже ж трапилося найжахливіше із усього можливого?!

      Що сталося з Олександрою і з їхнім немовлям-синочком?!

      А зі знахаркою Мартою?..

      А зі старим пияком-панотцем Гавриїлом?..

      О-о-о, горе, горе!..

      Але яка користь з того, щоб сидіти на коні посеред засніженого лісу?! Скоріше, скоріше туди – в Рогатин!!!

      Вишневецький відвів долоні від обличчя, божевільними очима знову подивився на руків’я кинджальчика. Найбільше йому хотілося вихопити зброю з рани, пригорнутися до неі губами й цілувати, самозабутньо цілувати предмет, якого зовсім нещодавно торкалася вона – кохана жінка, його дружина перед Господом Богом і людьми…

      Проте водночас князь розумів, що це найчистіше божевілля: клинок для того й залишили на місці, щоб поранений не сплив кров’ю! Витягнувши кинджал, він неодмінно вб’є хороброго козака, який ціною власного життя намагався вберегти від рук поганців Олександру й їхнього синочка Дмитрика!..

      – Ну, от що, – нарешті звернувся Іван до своїх людей, – відвезіть пораненого у Вишнівець і простежте, щоб про нього подбали й поставили на ноги. А ти…

      Він обернувся до проводиря обшарпанців і продовжив:

      – Відправ разом з пораненим когось зі своїх, котрий слабший від решти. Інші ж, з тобою включно, поїдуть з нами.

      – Як це, княже?! – спробував заперечити проводир.

      Не знайшовши за потрібне хоч якось відреагувати, Вишневецький звернувся до пораненого:

      – Як звати тебе?

      – Захаром…

      – Дивись-но мені, Захаре, лікуйся добряче! Якщо живим залишишся – збережи цей кинджальчик… просто на пам’ять:

      колись він належав особисто мені, а потім надзвичайно дорогій для мене людині. Отже…

      Втім, часу на подальші пояснення не було. Загони швидко розділилися, поранений під наглядом одного зі своїх товаришів і двох князівських дружинників