Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

тут із провулку вискочили ще двоє татар! Зрозумівши, що втекти від супостатів не вдасться, та й, кинувшись у церкву, вона вкаже шлях до свого батька й немовляти, Олександра кинулася до мертвого лучника. Перш ніж бусурмани встигли будь-що второпати, один з них уже валився на сніг, розкинувши руки: попівна встигла висмикнути свою зброю з очниці вбитого раніше супротивника й метнути в наступного.

      І тут сталося щось неймовірне: при падінні татарська лисяча шапка звалилася з голови чергового ворога, і в танцюючому світлі недалекого полум’я Олександра побачила на його щоках і підборідді… широку густу бороду!!!

      Але ж таких борід у татар ніколи не буває?!

      Якщо й росте щось, то кілька жалюгідних ріденьких волосинок…

      То що ж це таке?!

      Раптом страшний здогад сяйнув у мозку молодої жінки. І була ця проста, здавалось би, думка настільки несподіваною, що геть паралізувала її волю. Бажання захищатися зникло, вона розпрямилася, опустила руки. Тепла хустка сповзла з голови, оголюючи пишну руду гриву неслухняного волосся з коси, що розтріпалася.

      – Ну що, стерво, твоя взяла? – процідив другий уявний татарин, пильно розглядаючи її й найменшої уваги не звертаючи на товариша, який валявся біля його ніг з кинджалом, що стирчав із правого боку грудей, трохи вище печінки.

      – Ой, а ви хто такі? – промимрила Олександра неслухняним язиком.

      – А от це тобі знати зовсім ні до чого! Копил про всю цю справу патякати не велів, бо якщо багато знаєш – мало живеш! Втім, і жити тобі…

      Наступної ж миті щось величезне й важке опустилося позаду на її тім’я. У голові хруснуло, світ вибухнув і розтанув. Непритомна Олександра впала на втоптаний сніг, залитий кров’ю вбитих нею ворогів.

* * *

      – Ну що, знайшли попика?

      – Нема його ніде, наче й не було!

      – А вилупка князівського?!

      – Теж немає!

      – А куди ж вони поділися?!

      – Та хтозна!!! Може, у хаті живцем згоріли?!

      – Ех, теж мені!.. Хату ж треба було спершу оглянути, а вже потім підпалювати…

      – Та я ж начебто стріляв у бабу, що на поріг звідти вискочила!

      – Стріляв – ну то й як?..

      – Ну, і начебто поцілив…

      – Так поцілив чи начебто?!

      – Не знаю: начебто поцілив…

      – Так вона ж тут, у нас тепер!

      – Ну, у нас…

      – Тоді у кого ж ти тоді стріляв?!

      – Не знаю…

      – Бовдур!!!

      – Винуватий…

      Трохи помовчали.

      – А це стерво – це хоча б вона?!

      – Та вона, вона! Хто ж іще…

      – А ти певен?! Помічнички чортові, дурні пустоголові!..

      – Та кому ж і бути, як не їй?! Сказано ж: руда бісиця, вогонь-баба!

      – Оце вже точно: ця що руда, то вже руда, згоден! Рудіше не буває…

      – Отож я й кажу: вогонь-баба! Ти подивись-но, скільки вона хлопців наших однією лівою поклала: двох біля хати, одного у провулку… Та ще й четвертого проміж ребер!.. І все одним-єдиним кинджальчиком. Відьма, чиста відьма!!!

      – А може,