Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

чотири роки тому помер. Хто ж окрім сина її підтримає?

      – А ми як же, Іванку мій миленький?!

      – У тебе й батько, і тіточка є! Та я можу й пару дружинників своїх тут залишити, щоб тебе охороняли… Не сама тут будеш.

      – Без тебе я однаково що сама-самісінька.

      – Я зараз поїду, провідаю матір і негайно повернуся, а навесні неодмінно разом у Вишнівець відправимося!

      – Так це аж навесні… Іванку!..

      Однак незважаючи на всі застереження, Вишневецький залишався непохитним. Відчувши всю його рішучість, молода дружина нарешті здалася:

      – Добре, хай буде по-твоєму: їдь до своєї матінки, але тільки вертайся скоріше. Відчуваю я лихо, Іванку, лихо якесь кружляє над нами.

      – Облиш! Нічого не трапиться…

      – Пам’ятай, що швидше треба повернутися, соколе мій ясний! А ми на тебе чекатимемо – і я, і синочок твій.

      – Неодмінно, моя ластівко! От відвідаю матінку, втішу її у хворобі й одразу ж, швиденько повернусь до тебе й до синочка нашого, – пообіцяв Іван.

      Отак і вирішили. Хоча Олександра все ж таки ще поплакала, але вже більше для годиться.

      – А раптом ти поїдеш, і ми більше не побачимось?.. – прошепотіла попівна.

      Але князь не чув останніх слів коханої, тому що вже скочив на жвавого коня й на чолі невеличкого загону відданих слуг поскакав до матінки у Вишнівець.

* * *

      Не відав щасливий чоловік, що зла доля розлучає їх назавжди! Про це знало лише серце молодої дружини. Знало – і мовою серцевого болю кричало, як могло: не кидай мене тут саму, забери із собою, збережи й захисти!!!

      Шкода, що грубе чоловіче вухо дуже часто не чує благання й не розуміє мови чуйного жіночого серця: так було і цього разу…

      Наслідки виявилися фатальними для всіх.

      Що ж сталося з ними такого, чого не очікував і сам князь?..

      Глава 4

      Підлість

      Вишнівець, грудень 1517 року.

      Прибувши додому, Іван Вишневецький одразу ж кинувся в покої матері… й зупинився як укопаний на порозі світлиці: стара княгиня Тетяна Вишневецька (у дівоцтві – Полубенська), жива і здорова, сиділа за широким столом, що ломився від страв, і трапезувала зі старим приятелем свого покійного чоловіка – із Семеном Олізаром.

      – Матінко?!

      Жоден м’яз не смикнувся на обличчі старої княгині, ніщо не змінилося в її величній поставі. Вона не кинулася назустріч синові, залишилася сидіти на своєму місці у звичній для себе гордовито-монументальній позі. Хіба що ледь помітно повернула голову у бік новоприбулого і доволі сухо, через губу процідила, звертаючись чи то до нього, чи то до співтрапезника:

      – А от і синок мій нарешті з’явився, не запилився.

      – Так взимку ж можна і не запилитися! – у тон їй мугикнув Олізар.

      – Матінко… то ви хворі чи здорові?! – Іван відмовлявся вірити власним очам. Що це означає?! Адже мати писала, що занедужала, що їй зовсім зле, і тому їм потрібно негайно побачитися…

      – Хвала