Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

Іване Михайловичу, – купець, а в мене товар для тебе є!

      – Що-о-о?!

      Від несподіванки Вишневецький підхопився, та настільки різко, що ледь не перекинув лаву. Княгиня при цьому мало не гримнулася на підлогу й усиділа тільки тому, що вчепилася у стільницю.

      – А що чуєш, Іване Михайловичу! Все, як між добрими людьми заведено, за старою угодою батьківською.

      – За якою такою угодою?!

      – Була угода, була, сам знаєш, – кивнула стара княгиня.

      – Та справа ж ця давно вже порохом пішла!..

      – Синку, ти ж прекрасно розумієш!..

      – Не розумію.

      – Батько твій покійний, царство йому небесне, не тільки не заперечував би, але навіть дуже порадів би такому союзу.

      Вишневецький заскрипів зубами від злості. Та що ж це діється?! Він залишив родину, поспішив до матері, нажаханий думкою про її передсмертне становище… а матуся тут, виявляється, живісінька-здоровісінька!!! Та ще й до того ж займається улюбленою своєю справою – плете інтриги, намагається командувати дорослим сином…

      – Угода хоч і стара, але дорожча від будь-яких грошей. Такі справи, Іване Михайловичу, – розважливо мовив Олізар.

      – Ні вже, не вийде!.. Нічого у вас не вийде. Не бажаю недоїдків із Сангушчиного столу, – прошипів крізь стиснуті зуби молодий князь, кинувши на гостя недобрий погляд, потім додав, звертаючись до матері: – Дякую вам, матусю, смачно пригощаєте!

      І широким кроком попрямував до виходу. Княгиня залишилася за столом, гість кинувся слідом за розгніваним Іваном.

      Олізар колись давним-давно заприятелював з покійним князем Михайлом, незважаючи на те, що був, по-перше, далеко не настільки знатним, а по-друге – на десять років старшим. Втім, емоційний, сміливий до безрозсудства Михайло і практичний, розважливий Семен прекрасно доповнювали один одного. Їхня невеличка зведена дружина, що складалася з вірних козаків, користувалася повагою всієї околиці. У діях проти татарських навал добре продумана Семеном тактика засідок і раптових ударів підкріплювалася відмінно поставленою у Михайла розвідкою.

      Час минав, і шляхи друзів почали потихеньку розходитися. Спочатку Михайло одружився й зайнявся облаштуванням маєтку. Ні, бойові товариші зв’язку не втрачали, але все-таки обмін посланнями й рідкі візити в гості – це вже не те…

      Але потім і Семен улаштував своє життя, причому досить вдало: ще б пак, за дружину йому дісталася іменита й родовита княгиня з роду Острозьких – родичка самого князя Костянтина Острозького!!! Здавалося б, разом із цим шлюбом Олізар нарешті одержав від життя всі можливі блага: і величезний посаг, і становище у суспільстві… Чого ж іще бажати?!

      Діти в них народилися майже одночасно: у Михайла – син Іван, у Семена – дочка Настуся. Щасливі батьки вирішили неодмінно оженити їх, коли виростуть. Іванко був досить емоційним хлоп’ям, Настя ж, як і все жіноцтво з родини Острозьких, – надзвичайно гарною й лагідною. Чутки про спокусницю розбурхували чоловічу уяву, подивитися на дівчинку приїжджали імениті персони…

      Отут Семен і порушив слово, у 1512 році видавши