Щось більше за нас. Владимир Винниченко

милости не оставте моїй прозьби із тим досвіданіє остаюсь жив тольки здоровя у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде. Пісмо писав Марко Гаврилович звиніте…»

      – Вони усе, значить, мені маслом дорікають, – пояснив чоловік, – а я того масла, так от не гріх заприсягнутися, і не бачив, яке воно на вид…

      Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, – жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.

      – Підожди ж! – злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий. – Політаєш!

      – Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

      – От ви говорите, – перебив чоловіка Дем’ян, – гріх окони палить… А я на це можу сказать…

      Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

      – Та не бий!! – крикнула Мотря.

      Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.

      – Та пусти, не муч! – крикнув Ілько.

      Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки злісно глянув на Ілька, всміхнувся і, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, – Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий умить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання – все це наче морозом пройняло Ількові тіло.

      – Пусти! – рявкнув він і кинувсь до Андрія.

      Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи в чому річ, стали дивитись в їх бік.

      – Пусти, не муч!.. – глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

      – А тобі яке діло?! – блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на нього ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

      – Та чого ти присікався до нього? – сухо промовила Мотря. – Випустить!.. Який сердобольний!..

      – А! Так ти за Андрія! – блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: – Пусти, говорю!

      Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

      – Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!

      Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

      – Так от же! – розмахнувся Ілько, і, не сподіваючись цього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

      – Ах, ти ж! – тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув у очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.

      – Стережись, Ільку!!! – вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось