Щось більше за нас. Владимир Винниченко

ідолу! – усміхається Карпо, не дивлячись на Ґудзика. – Ґудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з’явиться модиска, зараз же катай до мене…

      Парубок підводиться, виправляє спину й витирає піт.

      – О, Ґудзя вже біжить сюди! – тихо промовляє він до Карпа і знов нахиляється під машину.

      – Хай біжить! – байдуже, крізь зуби цідить Карпо і тихо йде собі до соломотряса.

      На модисці-і-і сарахва-а-н…

      – голосно заводить він, проходячи повз Ґудзика, що вже наблизився до нього, й заклада руки за спину.

      Коло неї Ґудзя пан…

      – Карпо!!! – визвіряється Ґудзик. – Ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова!

      Гей, модиска моя, ти любезная моя!..

      Біля машини прокочується регіт, і Карпо важно проходить до соломотряса, голосно виспівуючи.

      – Н-ну! – дивлячись йому вслід, промовляє Ґудзик і, стиснувши губи, йде за паровик. – Це тобі не минеться так!

      Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий голос робітника дратує його і викликає бажання помститись, придавити, показати, що сила його, а не їхня.

      – Знов солому розкидав, вахляко! – зупиняється він біля паровика і пильно дивиться прямо в лице кочегарові. – Знов тобі говорити це, бодай з тобою лихо говорило, чорта дурного шматок.

      Кочегар, високий млявий Данило, одводить погляд від печі, мовчки, понуро обдивляється навкруги і знов задумливо дивиться в червоне полум’я.

      – Та до кого ж я говорю?! – умить скажено виривається в Ґудзика фістулою. – Солому мені!

      Данило мовчки повертається й почина підкидати солому ногами.

      – Ач, дурне бидло, чим підгортає. Граблі, йолопе, візьми граблі!..

      Данило іде кудись за граблями.

      – А ти ж куди? Куди біжиш? – накидається Ґудзик на дівчину, що, витираючись фартухом, наближалась до діжки з водою.

      – А вже ж не виглядати когось! – насмішкувато кида та й підставляє рота під чіп. Ґудзикові хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але… дивиться тільки, як вода тонесенькою цівкою збігає з-під чопа у витягнуті губи дівчини, й почуває, як злість наче грудкою важкою проходить по його грудях.

      – Ху, – напившись, втирається дівчина й ніби до себе додає з дивуванням: – І чого її так довго немає? Кумедно! – І зареготавшись, хутко біжить до машини.

II

      А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало заходити, і з поля повіяло свіжим повітрям. Здавалось, робота повинна б іти жвавіше, а тим часом біля машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона й кінчаючи погоничем Михалком, всіма опанувала якась млявість і неохота. Біля ожередів стояли навезені й невикидані копиці; коло соломотрясів іноді набиралось стільки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй ход; полова підпирала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть єврейчики біля віялок чимсь були заклопотані й не звертали уваги на роботу. Ґудзик не переставав лаятись. Кине одного, треба бігти до другого, розігнав одну купку, що палко щось говорила, у другому