Щось більше за нас. Владимир Винниченко

читать ані букви з Біблії й не любив багато балакать, – навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествіе по реке Оранжевой і ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем’ян, ватажок штундарів, з симпатичним лицем і добрими очима дідочка. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки, – один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти них, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» – високий, худий і тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею й житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.

      Зайшла релігійна суперечка. Дем’ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем’яна, і Гаврила, і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.

      – Ха-ха-ха! – зареготався Гаврило, одкинувшись назад. – Так по-вашому виходить, що церкви не нада?.. Ето – факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну! А де ж, примєром сказать, должни находиться усякиї богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому?

      – Будлі де, – усміхнувся Дем’ян, – можна і в скриню покласти.

      – Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…

      – Воші теж од Бога.

      – Ну!..

      – Хоча чаші перед службою миються перед всіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!

      – Хто ж то миє? Піп ваш?

      – У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

      – Ну, так! Підождіть, – ухопився Гаврило. – Ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

      – Має.

      – Хто ж йому його дав?

      – Ми.

      – Ето факт! А ви ж маєте право давать право?

      – Таке ж саме, як ваш архиєрей або синод.

      – Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис – синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..

      – От, Гаврило Петрович, – перебив чоловічок, протягуючи листа, – чи так? Бо той…

      Гаврило поважно взяв і став читать:

      – «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жіні Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав… «що Марко будь